Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Другий варіант – перестріти Наталю на вулиці. На зібрання осередку партії йтиме, в магазин за хлібом, до знайомих. Не буде ж вона увесь вечір удома сидіти, тим паче, така гарна погода.

Дім великий, чотириповерховий, з ліфтом, ще за Польщі збудований. В такому місцева еліта з інтелігенції мешкає, або персональні пенсіонери, котрі після «визволення» Західної України у 1939 році, кращі в місті квартири вхопили.

Навпроти будинку – затишний скверик. Дуже вигідне місце для спостереження. Примостився на лавці. У скверику бавилися дітлахи. Галасували неймовірно. Бігали з іграшковими автоматами, репетували, в розбійників бавилися. Неподалік від мене куняв п'яничка, вбраний у стару, вичовгану добряче одежу, взутий у грубі робочі черевики, прикривши зіжмаканим капелюхом лице. Поміж його розчепірених ніг стояла на землі недопита пляшка вина, котру він обережно притримував за шийку.

Годинник показував двадцять дві хвилини по десятій, за годину ніхто не зайшов і ніхто не вийшов з будинку. Скільки ще чекати? Чи побачу я її сьогодні? Мабуть, дарма гаю час.

Вулиця була погано освітлена, лише оддалік, біля перехрестя, яскраво світив ліхтар і я, швидше відчув, аніж впізнав – йде вона. Тенькнуло серце, я звівся на рівні, рушив назустріч. Простувала тротуаром не поспішаючи, в світлій коротенькій курточці, чорних джинсах, котрі щільно облягали стрункі довгі ноги, в правій руці – велика господарська сумка. Йшла пружною ходою, ледь-ледь похитуючи звабливими стегнами, тримаючи рівно голову й плечі.

– Добрий вечір! – привітався я.

– Добрий, – відказала, зупинилася, потім, упізнавши мене, грайливо всміхнулася. – Ви, мабуть, мені сумочку принесли?

– Так, адміністрація продовжує розшук чарівної незнайомки. Дайте вашу торбу, я потримаю.

– Може, до під'їзду донесете? У мене руки відриваються.

– Звичайно, – рішуче мовив, а сумка й справді була важка, – реквізит носите?

– Та ні, в село до тітки їздила.

– Може, трохи пройдемось, подихаємо свіжим повітрям?

– Щоб чоловік побачив…

– Його нема, інтуїція підказує, внутрішній голос, хоча світло у вашій квартирі горить. Забули вимкнути? – запитав я. Всі вікна, котрі виходили на вулицю в будинку були освітлені, якась бабуся з третього поверху поралася на кухні і не поспішала запинати вікно.

– Воно у нас завше горить, щоб злодії не обчистили. Прийдуть, побачать, що світиться, та й підуть собі тихесенько геть.

– Ага, такі вже вони дурні. Сигналізацію треба ставити або собаку заводити. Чоловік, мабуть, у відрядження гайнув?

– Ой, та у вас справді інтуїція! – здивовано вихопилось у Наталі. – І звідки ви все знаєте? До Польщі поїхав, терміново викликали. Він президент спільного підприємства по переробці відходів виробництва.

– Поговоримо про життя і політику?.– запропонував я.

Наталя мовчала і пильно дивилася на мене, наче хотіла зазирнути в душу, визначити напевне, хто я, чи можна мені довіряти…

– Гаразд, – нарешті сказала, – якщо ви такий впертий і настирливий – ходімо.

Серце ще дужче тенькнуло, не повірив у те, що почув. Невже це вона каже?

Зайшли до під'їзду. З поштової скриньки вона дістала газети і лист, відімкнула двері квартири на другому поверсі.

– Заходьте, – всміхнулася лагідно. – Не сподівалася, що ви так злякаєтесь.

Від щастя, мало не бовкнув я, нерішуче переступаючи поріг.

Наталя спритно скинула босоніжки в передпокої, поклала газети на маленький столик під дзеркалом, глянула на лист, нахмурилася. Я встиг помітити, що зворотної адреси на конверті не було.

– Кави хочете? – запитала, відбираючи сумку.

Я стенув плечима, мовляв, не зручно, але, якщо наполягаєте…

– У мене не прибрано, не звертайте уваги. Господиня з мене не дуже.

– Вперше зустрічаю жінку, котра відверто зізнається, що з неї погана господиня. Ви, мабуть, жартуєте? – відказав, скинув кросівки, рушив за Наталею на кухню. – Господь Бог над вами дуже добре потрудився. Створив таку гарну жінку, вклав усе краще, що міг.

– Дякую за комплімент. Останнім часом такі слова рідко почуєш. Добре, що існують люди, які ще здатні щось помічати й кажуть те, що думають. Сідайте.

Я сів на стільчик, поклав руку на коліно, затуляючи дірку.

У кухні було чисто, прибрано, посуд помитий, лише на столі безладдя. Попільничка повна недопалків, розкидані газети, аркуші списаного паперу, якісь зжовклі, протерті до дірок документи, фотокартки – розриті могили, людські черепи, кістки. Стара чорна течка зі свастикою вгорі. Звідки вона в неї? Однак запитати не наважився. Помітив й іншу течку з написом: «Сценарій». Працює вдома, збагнув я. Цікаво, яка назва вистави? Щось, певне, на сучасну тематику, гостре, актуальне.