Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– У кіно? – здивовано перепитала, аж бровенята на чоло скочили.

– Вам потрібно трохи розслабитись. Чекаю за десять до восьмої в центрі, де перший номер трамваю зупиняється.

Вони, мабуть, і не знають, кого викрали. Прийдуть, подивляться, зрозуміють, що помилилися і відпустять. Авжеж звільнять вони тебе, скажуть: іди, чоловіче, з Богом, ще й вибачаться. Попросять слізно, аби нікому не казав, тримав язик на колодці! На дурнів розраховуєш, на порядність аматорів. Не тіш себе ілюзіями, дивись на речі реально. Не випадково тебе викрали. А от з якою метою, для чого, навіщо – інше питання. Отже, вибратися з цього льоху живим – надії мало. Ліквідують тебе, вб'ють. Навіщо їм випускати на волю свідка?

Трирічного сина шкода. Як він буде без батька? Уявив, як він іде, тупає перевальцем, мов маленький ведмедик, і боляче защеміло в грудях. Мій хлопчик, моя любов! Коли дивлюся на нього, проймаюсь внутрішнім захватом, святковою легкістю, безмежним, навіть пихатим, гонором. Пишаюся, радію, коли бринить, ллється, вібрує з його пухкеньких червоних уст-пелюсток: «Тільки тато». Найчистіша, найніжніша мелодія! «Тільки тато», каже він, лише я мушу з ним бавитися, годувати, вкладати спати, співати пісеньку, розповідати казочку, давати ліки, коли хворий. Тільки тато мусить бути біля нього. Найбільше довір'я, найбільша пошана. Невже я ніколи не побачу свого сина?…

Згадав про ящик. Хто в ньому лежить? Однак, який дурень триматиме мерця в підвалі? Рукою помацати, пересвідчитись, чи справді там труп? Ні, на таке у мене духу не вистачить. Треба щось робити, не можна сидіти й чекати, коли за тобою прийдуть. Обнишпорити всі закутки, а раптом пощастить знайти шматок залізного прута. Чи поручні від сходів поламати?…

Обережно обмацав конструкцію. Надійно змайстровано, на совість. Щосили натиснув руками – приварені до сходів мертво, ще й косинцями закріплені. Спробував ногами – наче рухається. Якщо ривками, ударами, за кілька годин можна й зламати. Але тихо, щоб не почули нагорі.

Я вперся спиною до стіни і почав ногами гнути поручні. Піт заливав очі, боліли м'язи, від напруги в голові били дзвони. Знесилений падав на підлогу, занурювався в дрімоту, схоплювався і знову ставав біля стіни. Мета була одна – відірвати, здобути знаряддя захисту. Серце вискакувало з грудей, охоплював відчай, здавалося – ніколи я не відламаю поручні, а ще ж від них поперечину треба потім відірвати. Годин п'ять, мабуть, працював, а може, й більше. Нарешті в руках десяти кілограмова залізяка довжиною з півметра… Відчув полегшення, навіть радість. Закортіло негайно діяти, бити прутом у ляду, кричати, кликати супротивників до бою. Одначе тверезий розум підказував не поспішати. Нароблю шуму, ґвалту, прийдуть і швиденько зі мною розправляться. Краще сидіти й чекати. Вони мусять прийти і тоді… Треба добре продумати все, правильно розрахувати, чітко, до найменших дрібниць, обмізкувати деталі, адже від них залежить життя. Напасти зненацька, раптово, несподівано. Вперіщити щосили по голові, оглушити! Потім по сходах в гараж, а там – воля. А як прийдуть двоє?… Як би не склалося, але без опору їм не піддамся.

Настрій поліпшився. Становище вже не здавалося таким безнадійним. Голоду не відчував, лише мучила спрага та боліла голова. Води б ковток, щоб не так дерло в горлі, подумав, і одразу перед очима з'явилися пляшки з пепсі-колою, пивом, квасом, мінеральною водою. Облизав потріскані губи, ковтнув заздрісно слину. Лишень би вибратися звідси, ех, і нап'юся я ж тоді! Чому вони не йдуть? Скільки ще чекати? А той дерев'яний ящик у кутку гіпнотизує, притягує, тисне на психіку. Що там усередині? Певне, порожній, а я стільки страху на себе нагнав. Але запах? Потягнув ніздрями повітря. Наче й не чути смороду. Пивницею пахне, гнилою картоплею. Дурниці, гарне я собі сусідство придумав з трупом у скрині! Навіщо його тут тримати. Де логіка? Я завше перебільшую. Невже й справді такий боягуз що не відважуся зазирнути до ящика? Аби пересвідчитись, що там картопля, щоб не гіпнотизував, не відволікав увагу, мушу побороти страх і підійти.

Обережно ступаючи, рушив попід стіною до ящика. Лівою рукою підняв трохи кришку, а праву всунув у щілину. І раптом з жахом висмикнув назад. Пальці намацали погон з двома маленькими зірочками і холодне задубіле людське вухо.

Вийшовши з під'їзду, я перейшов вулицю і зупинився біля скверика. До лікарні йти не хотілося. На душі було святково. Завтра ми підемо в кіно, будемо увесь вечір разом! Аж не вірилося у таке щастя. Я стояв трохи розгублений і неуважний, з піднесеним настроєм, забувши про все, окрім небайдужої мені людини за жовтою шторою, чий силует виразно виднівся у вікні другого поверху. Вже й забув, коли стояв отак хвилюючись під вікнами жінки, сповнений тріпотливим піднесенням блаженно мружачи очі в передчутті близького кохання.