Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

З першою проблемою клопотів не було. Михайло-Майкл, хоч і гнівався на мене, що обдурив його зі спиртом, але великодушну позичив штани й куртку до ранку. З другою – було складніша. Потенційного сторожа, людини, яка б за мною стежила, виявити не зміг. На території лікарні народу вешталося багато, але око ніяк не зачіпалося за підозрілу особу. Враховуючи високий професіоналізм ворожої сторони, я пильно вдивлявся в кожне обличчя, як чоловічої, так і жіночої статті, включаючи лікарів, сестер та хворих. Однак – дарма. Тоді я вирішив вийти за межі лікарні, пройти квартал і повернутись назад, може, шпик сам себе якось виявить. І справді, коли я зненацька рушив у зворотному напрямку, мою увагу привернув літній чолов'яга непримітної зовнішності, котрий з байдужим виглядом стояв у черзі за помідорами. Черга була довгенька, народ хвилювався, нервував, залишалося продати два ящики, хтось викрикував, аби продавець більше одного кілограма в одні руки не давав, хтось лаяв тих, хто пхався без черги, а чолов'яга на те аж ніяк не реагував, стояв собі тихесенько четвертим до продавця і наче дрімав стоячи. А ще в нього не було ні целофанової торбинки, ні сітки. Я зробив висновок, що помідори чоловікові зовсім не потрібні. Аби переконатись, чи справді це так, почав спостерігати за підозрілим покупцем. Ну от, як він чинить, колі підходить його черга? Поводиться дивно, відходить і знову стає у хвіст черги. Я хотів було вже визнати його за шпика, але підійшла захекана жінка з двома сітками помідорів і чоловік подибав за нею. Як би там не було, але я вирішив виходити з лікарні через вікно в туалеті, яке, на щастя, не було забиті цвяхами.

Виплигнувши з вікна, я озирнувся, пересвідчився, що жодна душа мене не бачить і кинувся до двометрового паркана. Подолавши паркан і мало не роздерши позичену куртку, зіскочив на тротуар, ще раз обзирнувся, нікого. Рушив до трамвайної зупинки. Навмисне пропустив один трамвай і в останню секунду вскочив на підніжку наступного. Проїхав дві зупинки, зійшов і пересів на автобус. Так, міняючи транспорт, дістався центру. Придбав два квитки на сеанс двадцять нуль-нуль. Наталя напевне приведе за собою хвоста, подумав я, позбутися котрого буде важко. Але що вдієш, чим зарадиш? Фантазії вже не вистачало щось придумати. Доведеться чекати Наталю там, де домовлялися, на трамвайній зупинці, а далі діяти в залежності від обставин. Я бачив, як вона йшла. Справжня красуня, неприступна, далека, недосяжна, як зірка! Йшла, рівно тримаючи голову, звабливо похитуючи стегнами, як ходять моделі, що демонструють модний одяг. І мені спало на думку, що так жінки без певної підготовки, без постійних тренувань, ходити не можуть. Де вона навчилася і коли? В школі, університеті, чи в таборі, коли одержала сім років за антирадянську пропаганду й агітацію? У голові ніяк не вкладалося, що ця вишукана красуня, жінка, котра не залишала байдужим до себе жодного перехожого, в легкому червоному капелюшку, чорних тонких рукавичках, модному костюмі, сліпучо-білій блузці, ковтнула табірного життя. Принаймні, я не уявляв Наталю там, у зоні, серед кримінальних елементів, де брутальність, мат, насильство, розпуста. Чи можна після семи років ув'язнення мати таке чисте, випещене, сповнене радістю обличчя? Чомусь брав сумнів, чи справді вона сиділа, чи щира зі мною, чи не грає часом уміло роль жертви репресій. Але для чого, навіщо, кому потрібна брехня? Може, й справді я чогось не розумію? Світ божеволіє, ми стрімко падаємо у прірву, здеградоване, хворе, нещасне, обдурене тоталітарним режимом суспільство…

– Наталю! – покликав я, підхопив під руку і чмокнув у щоку, дивуючись, звідки в мене стільки нахабства. Вона від несподіванки зупинилася, очі в неї стали круглими, відкрила було рота, аби щось сказати, і так завмерла, кліпаючи довгими віями.

– Іди і не озирайся, за тобою стежать.

По виразу обличчя збагнув, що не слова її вразили, а поцілунок і те панібратське «ти».

– Вибач, я тобі все поясню, – змовницьки прошепотів. – Відійдемо лишень убік, подалі від натовпу.

– А кіно? – запитала вона…

– Кіно буде, але спочатку потрібно позбутися «хвоста», – тихо й серйозно відказав, міцно тримаючи жінку за лікоть. Надії його чи їх позбутися у мене не було зовсім. Серед сотень лиць виявити шпика, в центрі міста, ввечері?… Натовп тісно, у два ряди, плив тротуаром, строго витримуючи певну швидкість і ті з пішоходів, котрі намагалися пригальмувати чи пришвидшити потік, після кількох невдалих спроб змушені підкоритися загальному ритмові руху.