Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– Не треба, – відказав і подумав: нехай сидять у шафі, нехай око відеокамери фіксує, мені байдуже. До дідька сумніви, вагання, безпідставні підозри, очікування гіршого! Науявляв собі Бог зна що, таке зі мною буває. Наталя не здатна на підлість, вона щира, порядна. Справжня жінка! Незбагненна, загадкова, така й має бути. Ніхто ніколи її душу не розгадає, не пізнає, хіба що в близький закапелок загляне.

Я присунувся ближче до Наталі, обережно відвів назад голову, розчепив пальці рук, потім поволі розсунув коліна. Вона не пручалася, лише дрижаки чомусь били тіло, наче змерзла, хоча в кімнаті було тепло. Затим лягла горілиць, нетерпляче потягнула мене на себе, заплющила очі, задихала частіше. Напружилася, витягнулася дугою і я відчув, як гаснуть дрижаки, тепліє, розм'якшується її тіло. Відчув податливі вуста, колючий, стріляючий вогнем, язик, гарячі горді перса. Рука ковзнула по пружному ніжному, мабуть, не знаному вагітності животі, до крутого вигону стегон.

– Не спіши, – шепотіла Наталя.

І справді, куди мені поспішати? Хапливо вовтузитись, смикатись, галопувати? Вона має рацію. Чоловіки – егоїсти, думають лише про себе. Допоможи їй трішки, збуди жінку, пригальмуй, аби не сполохати солодку мить. Нехай першою нап'ється, вгамує досхочу спрагу, а вже потім – ти. Будь врешті джентльменом і в ліжку.

У голові паморочилось, солодкий п'янкий дурман захоплював, ніс вихором, владно підпорядковував, диктував.

Нарешті, коли минув солодкий екстаз, коли задихав спокійно і думки вже трималися купи, зиркнув на годинник. 3а чверть перша.

– Я піду, – тихо сказав і погладив її руку.

– Якщо не пустять у лікарню, приходь, – відказала вона.

Сів на ліжко, почав збирати свій одяг. Наталя пильно спостерігала за мною. Потім енергійно зіскочила з ліжка, одягнула, довгий смугастий, з підкоченими до ліктів рукавами, певно чоловіка, халат, стягнула на талії кінці паска і радісно запропонувала:

– Давай завтра на машині покатаємось? Поїдемо в ліс, на природу?

– На чиїй машині? – витріщив на неї очі. – Моя поламана, воду погнало, помпу треба міняти.

– На «Мерседесі». Авто моє, не переживай, в нього ще два є «Ауді» і «Волво». І квартира моя, точніше, тітчина. Він не пропаде, має власний особняк. Взагалі-то, ми майже не живемо разом Вміє робити гроші – нехай. Я в його справи не вникаю, а він у мої.

– Коли так – треба подумати. Правда, лікарня… Хіба що завтра ввечері.

– Приходь о сьомій. Авто з гаражу я сама прижену. Ще маю тобі щось важливе сказати.

– Кажи, – защіпаючи ґудзики сорочки, мовив я.

Вона таємниче всміхнулася, спалахнули чоловічки в зіницях, потому похитала головою.

– Ні, не сьогодні, завтра скажу, коли прийдеш.

– Гаразд, – не став наполягати, подумав: попереду вічність ще встигнемо наговоритись.

Наталя провела мене до дверей, поцілувала в щоку. Тиха, покірна, домашня, своя. Той прощальний поцілунок я відчув і на вулиці, коли йшов тротуаром до перехрестя. Ніжний доти вуст коханої. Легенький, солодкий, багатообіцяючий. Життя буяло, земна куля крутилася. Кросівки впевнено карбували крок. Душа співала, радісно й урочисто.

Авто з увімкненими фарами я помітив ще здалеку. «Дев'ятка» – визначив модель машини. Порушуєш, шановний, правила дорожнього руху, женеш, і міг би на близьке світло перемкнути. Раптом з темного під'їзду до мене кинулася чоловіча постать. Завищали гальма. В лице вдарив струмінь чогось смердючого, різкого, неприємного. Перехопило дихання. Тупий удар по потилиці. Відчув біль і враз, усе навколо поплило, захиталося. Поштовх у спину і несподіване, миттєве прояснення: мене заштовхують всередину авта.

В напруженні збігали хвилини. Жах тримав тіло в оціпенінні. Лише думка про погон з двома зірочками мляво кружляла в свідомості. Може, мені все наснилося? Варто розтулити повіки і прокинуся в лікарні, в своєму ліжку під вікном, не буде жаху, не буде трупа в ящику, гулі на потилиці, запаху гнилої картоплі. Вщипнув себе за руку, відчув біль. Не сон. Усе, що трапилось зі мною, насправді існує. Глухий стогін продер горлянку, вийшов назовні, я схопив залізяку відірвану від поруччя й кинувся по сходах до ляди з наміром гупати, дубасити скільки стане сил, кричати, кликати на допомогу. Однак в останню секунду якийсь звук нагорі змусив мене зупинитися. Наче хтось іде, виразно чую кроки. Я тихенько спустився назад і причаївся за сходами, міцно тримаючи металевий прут у руках.

Скреготнув засув, ляда відчинилася і в обличчя вдарив струмінь світла кишенькового ліхтарика.