Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Вона сама роздягнулася, анітрохи не соромлячись мене, швидко, нетерпляче, наче боялася, що я раптово щезну, випаруюся. Зграбно розщібнула блузку, спритно зсунула спідницю, швиденько переступила з ноги на ногу, залишаючи на підлозі ще жовті, з червоною трояндою спереду, трусики. Я навіть не встиг опам'ятатися і подумати, яким чином гідно відреагувати на сміливий вчинок Наталі. Пам'ятаю, що довго стояв зачарований красою досконалого жіночого тіла, аж поки рука машинально не потягнулася до горішнього ґудзика сорочки.

– Не треба, я сама, – притримала мою руку Наталя і, мов зголодніла до любощів жінка, почала швидко і вправно мене роздягати.

Я соромливо й мляво опирався. Однак не витримав і рішуче взявся їй допомагати.

– Не треба, я сама, – повторила вона і весело додала: – Не бійся, я тебе не з'їм!

Я відчував ніжні дотики її рук, лоскотливі поцілунки, бачив палаючі пристрастю очі, коричневу родимку трохи нижче ямки плеча, налиті снагою груди з розчепіреними твердим й гарячими сосками, котрі дражливо гойдалися зовсім поруч і подумав, що Наталя, мабуть, і справді давно не знала мужчину, і тепер захоче надолужити прогаяне, вгамувати досхочуспрагу.

Все було просто, легко, зрозуміло, хоч око і пильно спостерігало за Наталею, а розум прискіпливо дошукував у ніжностях бодай натяку на нещирість, навмисність. Одначе щось таки гнітило, насторожувало. Чи те, що я не вдома, а в чужій квартирі, в чужій спальні, чи, можливо відчуття несправжності поглиблювалось тим, що ми, відкинувши гру, намагаємося випередити час, галопом проскочити віддаль до зближення, яку потрібно пройти кроком, поволі, не кваплячись? А може, думка про шпиків та переслідувачів гризла мозок і, здавалося, що пильні очі стежать за нами, об'єктив відеокамери фіксує кожен рух? І зараз увімкнеться дорога кришталева люстра під стелею, з шафи прудко виплигнуть два молодики, «п'яничка» й «інтелігент», накинуться, схоплять, відірвуть від Наталі і поставлять голого на товстий килим. Уява намалювала ще й іншу картину: відеокасета потрапить до дружини. Я приходжу додому, тримаюлікарняний листок в одній руці, а виписку з історії хвороби – в іншій. Кажу радо: «Виписали!». Дружина грізно насуплює брови, показує касету і щосили ляскає мене по щоці.

Рукою дотягнувся до вимикача і погасив торшер. Наталя на мить завмерла, потом тихо запитала:

– Навіщо? Ти мене соромишся?

– Ні… Так буде краще, – промимрив я, і мені здалося, що рипнули двері шафи. Зараз схоплять, подумав, ще трохи і…

– Дурненький, – почув ніжний сміх Наталі, – краще буде при світлі.

Спритно вивільнилася з обіймів, намацала вимикач. Я напружився і завмер, очікуючи найнеприємнішого. Відступати пізно. Від долі не втечеш. За насолоду треба платити. Пливу за течією, не чиню жодних зусиль обминути гостре каміні. Врешті, за один такий вечір потрібно чимось і жертвувати. Цікаво, що буде далі? Мушу докопатись до істини, вивести на чисту воду рекетирів і мафію. Мушу, зрештою, збагнути, хто насправді ця чарівна жінка-спокусниця, борець за свободу й демократію, жертва тоталітарного режиму, чи?…

– Чому ти на мене не дивишся? – почув ображений Наталин голос. – Не подобаюся?

Я розплющив очі. Усе на місці, двері шафи замкнені, ключик стирчить з отвору. Перевів погляд на Наталю. Вона сиділа на ліжку, підтягнувши стрункі довгі ноги до грудей, обхопивши тоненькими руками гострі коліна. Сиділа, наче незаймане сполошене дівча, котре ще трохи і заплаче, затруситься, почне проситись, аби його не чіпали. Густе пишне волосся розсипане на колінах, голова нахилена вперед, одне око лише бачу, а в ньому – беззахисність, печаль, смуток. Стало шкода Наталі, відчув себе винним, запізніле каяття ніжною лапкою шкрябало серце. Пожалкував, що мить тому так недобре про неї подумав, погладив руку і сказав:

– Такої гарної жінки у мене ще не було, – поцілував коліна і додав: – і не буде.

Вона через силу всміхнулася, густо почервоніла.

– Мабуть, не треба було тебе сюди приводити, – сказала згодом. – Ми ще не так добре знаємо одне одного, щоб отак, відразу… Тебе щось відштовхує, лякає, я це добре відчуваю.

– Певне, світло, – швиденько знайшов причину. – Не звик до світла, розумієш? А ти така гарна, приваблива… А я? Ні обличчя, ні статури, про таке незручно навіть казати.

– Не прибіднюйся, – урвала мої розмірковування Наталя. – Ти – симпатичний і, головне, внутрішньо не зіпсований. І вмієш говорити жінкам компліменти. Хочеш, я вимкну світло?