Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– Заждіть трохи, – сказав «інтелігент», – вийдіть, я вас покличу.

Чоловік несподівано зник, як і несподівано з'явився, видно, в кімнаті ще є двері, я їх просто не бачу. Два яскравих рефлектори, лампи, мабуть, по півкіловата кожна, сліплять очі, направлені на мене. Мушу побачити обличчя «інтелігента», він стоїть за кріслом, мушу його запам'ятати будь що. Він за старшого, керує, наказує. Він спланував операцію А хто ж тоді шеф? Чи не Наталі чоловік часом? Як звідси вибратись? Безглуздо сидіти і чекати. Ще трохи і прийде «п'яничка». З двома я не впораюся. А що, як кинутися зненацька вперед, за сірою шторою мусить бути вікно, ногою вибити шибу і вискочити на вулицю? А як там стіна, вікно з ґратами? Вони не такі дурні, щоб не перестрахувати себе на випадок втечі в'язня. Побачити його лице, вперто свердлила мозок думка, запам'ятати, який він «інтелігент».

Я різко випростався, став на ноги і хотів було повернути голову. Однак він метким сильним ударом вмить підігнув мою ліву ногу, я втратив рівновагу й шубовснувся назад у крісло. Відчув пронизливий біль. Прицільно вдарив, гад, у кісточку, трохи вище п'яти, професіонал.

– Сидіти, не рухатись! – гарикнув, боляче схопив за волосся і приставив до вуха пістолет. – Ще один такий вибрик – на той світ відправлю!

Його обличчя б так і не побачив, лише праву руку, рукав сірого піджака з двома ґудзиками й манжети білої сорочки, зчеплені блискучою запонкою зі знаком Зодіаку – Скорпіоном. Чому він ховає лице? Боїться, аби колись його не впізнав? Виходить, є ще маленька надія вибратися звідси живим. А може, вбивці всі так чинять, щоб жертва не запам'ятала обличчя ката? Що вони збираються зі мною робити? Навіщо заходив отой чоловік у білому халаті й гумових рукавичках? Я згадав «рафік» швидкої допомоги, слова бандита про казенне добро і враз страхітлива гадка покраяла свідомість. Це – морг, в якому орудує злочинна зграя. Роблять гроші на трупах. Виймають внутрішні органи, мозок, відрізають мошонки, консервують і відправляють за кордон контрабандою. В наш жахливий час, коли для покидьків не існує нічого святого, й таке можливе. Потім знаходять трупи з розпиляними черепами, без печінки, нирок, з вибраним спинним мозком. Мабуть, гіпофіз молодого лейтенанта, труп якого лежить у ящику, вже помандрував у якусь Швейцарію приносити користь цивілізованому людству у вигляді гормональних препаратів. Що відберуть у мене? Куди попливе чи полетить моя сіра речовина? Отож в голову стріляти не буде, бо товар не приймуть, забракують, не відповідатиме нормативам. А різати себе я не дозволю. Хоч би фізіономію його побачити, вгатити кулаком, око підбити, носа розквасити… Напружив слух, наче авто під'їхало. Певно, шеф. Треба негайно діяти. Заплющив очі, набрав повні легені повітря і…

– Мені погано, серце, вмираю, дайте води, води… – трагічним голосом лепечу, ойкаю, хапаюсь за серце.

«Інтелігент» відпускає моє волосся, відводить пістолет від вуха. Я тим часом широко вирячую очі, раз по раз ковтаю повітря, наче мені його бракує, голова безсило падає на груди, тулуб хилиться вперед. Щоб попередити моє падіння, він хапає мене ззаду під пахви. Рукоятка пістолета впирається в живіт. Зненацька я стискаю під пахвою його праву руку, лівою міцно схоплюю за зап'ястя й викручую. Зброя падає під ноги. Потім, випускаючи з лещат його праву руку, напружуюся, різко підводжуся й кидаю бандита через праве плече. Збиваю рефлектор, він з гуркотом падає на підлогу. Ногою щосили копаю в пах. Він скрикує від болю і намагається дотягнутись до пістолета. Напружую пальні рук, розмахуюся і ребром долоні прицільно б'ю в карк. Він хрипить і корчиться на підлозі. Чую тупіт у коридорі. Біжить напарник. Нахиляюся, беру зброю, швиденько висмикую дроти з розетки. Гасне потужна лампа іншого рефлектора. Темрява. Стаю під стіною біля дверей. «П'яничка» вихором влітає до кімнати. Чую його важке дихання зовсім поруч.

– Де ти, паря, бля? – грізно шепоче з півметра від мене. Розмахуюся і рукояткою пістолета б'ю на звук, намагаючись уцілити в голову. Глухий удар, щось тріскає, хрускає і, мало не зачепивши мене, той лантухом валиться на підлогу. Вцілив у скроню, невже вбив, жахаюся я? Обережно, навпомацки біжу коридором. Серце колотиться в грудях, кров стугонить у скронях, мене тіпає, мов у лихоманці. Треба тримати себе в руках, думати буду потім. У кінці коридору – двері. Де ж вони? Обмацую стіни, ще крок, два. Знаходжу клямку. Риплять завіси. Переступаю поріг. Гараж. Залізні двері прочинені. Чую шум мотора на високих обертах. Блимають червоні стоп-сигнали. Підходжу ближче до дверей. Хтось під'їхав, розвернув авто, сидить за кермом, пробує двигун, раз по раз тисне на акселератор. Газував, тому й не чув шуму в будинку. Обережно визираю. «Ауді-80», вже не новий, мабуть, куплений з рук, як у мого сусіда по гаражу. Значить, шеф – чоловік Наталі. Вусатий добродій у смугастій кепці. «П'яничка» зателефонував і він прикотив. Мабуть, сталося щось з мотором, здається, свічка травить, один циліндр погано працює. Сидить у салоні, тому й не поспішає. Він ватажок банди. Наталя й не знає про його бізнес. Добре знайшов собі прикриття: президент спільного підприємства по переробці відходів виробництва і жінка – колишній політв'язень. Але ж Наталя? Невже вона й досі його не розкусила?…