– Третій, третій, я – перший, чому не відповідаєте? Де він? Затримали, ліквідували?
Тріск ефіру, а згодом відповідь:
– Я – третій. Затримати не вдалося. Рухається у вашу сторону. Вже під лісом.
– Йолопи! Вишліть людей вздовж траси. В'їзд – заблокуйте. Живим не випускайте! Кінець зв'язку.
Мене наче струмом ударило. Рація! Однак чия? Міліції, людей з органів, чи злочинці мають власну? Справи кепські. Полювання на хижака, спробуй, доведи, якщо, звичайно, вони не куплені, не обдурені бандитами, що ти не верблюд, та ще з пістолетом у руках. Треба пригальмувати і ретельно оглянути салон. Може, пощастить знайти якісь документи, компромат на злочинців, а тоді вже йти здаватися.
Зупиняю авто, вмикаю світло в салоні, відчиняю речовий ящик. Пляшка «Наполеону», дві плитки шоколаду «Марс», купа газет, пляшечка французьких парфумів, пачка презервативів. Обмацую сидіння, підлогу. Щось тверде, загорнене у тканину, прив'язане дротом під сидінням. Розмотую дріт, розгортаю тканину і витягаю новенький автомат АКС. Укорочений, з відкидним прикладом. Зброя змопівців і десантників. Висмикую ріжок. Перевіряю, патрони всі, тридцять штук. Руки трусяться, як у хронічного алкоголіка. Спокійно, друже, ще не все втрачено. Відчуваю себе певніше. Зброя приємно відтягує руку, додає впевненості, віри у свої сили. Бачу на дорозі світло фар зустрічної машини. «Дев'ятка» мчить по бетонці. Кілометрів з п'ять, подумки прикидаю відстань. Заштовхую ріжок на місце, швиденько пересмикую затворну раму, знімаю із запобіжника, відхиляюся назад і даю коротку чергу у вітрове скло. Потім дулом і руками вибиваю його зовсім, скидаю осколки всередину салону. Рушаю з місця, вмикаю далеке світло, тисну на педаль газу. Свіжий вітер приємно обвіває лице. Світло фар машини, що летить назустріч, усе ближче. Вирулюю на середину бетонки, беру в праву руку автомат, виставляю дуло назовні, притискаю відкидний приклад до плеча. Вказівний палець ледь чутно торкається холодного курка…
Я розплющив очі. Ні, такий варіант втечі приречений на невдачу.
В кутку затарабанив холодильник. До яскравого світла я трохи звик, очі не сльозилися, однак дві потужні лампи рефлекторів боляче тиснули на психіку, пригнічували, наганяли страх і дедалі відчутніше маліла, розчинялася, меркла думка про втечу. Уява в мене працює, коли заплющити очі, подумки втекти легше. А у житті так гладенько не буває. Щоб відібрати зброю, покласти на підлогу двох бандитів, а далі – заведена автівка, укорочений автомат з відкидним прикладом…
Згадалася Наталя, її спрагле до любощів тіло, податливі вуста, палаючі пристрастю очі, й мені стало ще гірше. Невже всьому кінець? Перша і остання ніч кохання? Хвилини любові, щастя, пізнання, а за ними – гірка розплата, морок, смерть? Чи вона вдарить у сполох, кинеться мене шукати, якщо не прийду о сьомій?… Авжеж, покаталися на «Мерседесі»! Ні, вона одразу збагне, де я подівся, підніме всіх на ноги, мене знайдуть, визволять. Відчує серцем, шкірою, вона – жінка. І раптом до розпечених мізків посунула інша, темна жахлива думка: а що, як Наталі вже немає в живих? Мене викрали, щоб не заважав чинити злочин, потім прийшли до неї…
Уявив Наталю понівечену, замордовану, в калюжі крові білі ліжка і бридкі холодні мурахи забігали по спині. Котра зараз година, скільки часу я пролежав непритомний у підвалі? Що з нею, де вона тепер? Ні, Наталя їм не відчинила, не впустила до помешкання, вона обережна, навчена табором, уміє розпізнавати ворога. Вона жива і робить усе, щоб мені допомогти Ще надія на Михайла-Майкла, якщо за своїм одягом кинеться. Але він – тугодум, одразу і не второпає, чому куртку й штани не віддаю. Що робити? Зачекати ще трохи, чи ризикнути, зараз, негайно?…
Важкі кроки в коридорі, йде «п'яничка», вже пізно діяти.
Рипнули двері. Мабуть, той подав знак напарникові, бо «інтелігент» відпустив моє волосся, відвів пістолет від вуха і коротко кинувши: «Залишайся тут», – вийшов з кімнати. Певне, подибав сам телефонувати шефові.
А «п'яничка» тим часом, мабуть, від нудьги влаштував мені допит.
– Ти хахол? – запитав російською мовою.
– Українець, – відказав я, – хохол – назва чубів-оселедців запорозьких козаків.
– Смотрі какой грамотний! Сам-то откуда? Кто родітєлі? Как сюда попал? – весело, майже дружелюбно, допитувався він.
Навіщо це йому? Однак коротко виклав біографічні дані.
– Каммуністом бил? С партії когда вишєл?
– Яке це має значення? Не був і в жодну вступати не думаю!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу