Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Перевіряю зброю, знімаю із запобіжника і, скрадаючись, кидаюся до авта. Ривком відчиняю дверцята.

– Руки за голову! Стріляю без попередження! З машини! – погрозливо наказую й тицяю дулом під смугасту кепку.

Захоплений зненацька, він ще бавиться з двигуном, проте швидко зважує ситуацію, закладає руки за голову і, важко дихаючи з переляку, починає вибиратися з машини. Я йому допомагаю, дбайливо підтримуючи за лікоть. Вусань і не думає чинити опір, слухняно дріботить попереду. Заштовхую його в гараж, зачиняю двері, відкидаю засув. Швидко сідаю в авто, вмикаю фари, додаю трохи газу, плавно рушаю з місця. Шини м'яко шурхотять по моріжковій доріжці. Бачу вдалині металеві розсувні ворота з зіркою, високий паркан, обплетений зверху колючим дротом, далі – сторожову вежу, звідки ясно світить прожектор. Помічаю постать вартового. У високих черевиках, плямистій формі, обперезаний паском, на талії – штик-ніж у чохлі. Він щойно звів докупи ворота і здивовано позирає в мою сторону. Виходить, я на території військової частини. Цікаво, якої? Назад не озираюся, обіруч – жодної будови. Мені іншого не залишається, як їхати тихо на першій передачі й молити Бога, аби цей молодий солдат не був причетний до злочинної зграї. А може, й він куплений? Час тепер непевний, свідомість деформована, за долари й рідного батька може продати.

Ще здалеку, не зупиняючись, моргаю два рази фарами. Вартовий біжить до будки, поспішає розсувати ворота. Запам'яталося його кругле, майже дитяче обличчя, ріденькі вусики над верхньою губою й широко розтулені від здивування очі. Не второпав, бідолаха, кого випустив. Тепер – уперед! Плавно перемикаю передачі, щосили тисну на газ. Двигун працює не чітко, але «Ауді» швидкість набирає добру. Стрілка спідометра танцює біля цифри сто. Доволі рівна бетонка у два ряди, ліворуч і праворуч – густий ліс. Ген-ген, за обрієм, вогняна заграва. Вогні міста, дорога веде туди. Озираюся, погоні не бачу. Видно, вони ще не отямилися. Може, кинути авто і пірнути в гущавину лісу? Дідька лисого знайдуть та й зброю маю! Одначе, думку про втечу відкидаю. Довго блукатиму й невідомо куди вийду. Треба якнайшвидше дістатися до першого поста ДАІ і все розповісти. Негайно, нехай люди знають, що під дахом військової частини пригрілася зграя злочинців. Над щитком приладів уздрів пачку «Мальборо». Запалюю сигарету, з насолодою затягуюся. Швидше, бетонка мусить вивести на автостраду, а там – до міста, на в'їзді завше пост ДАІ.

Попереду поворот, обережно, машину може занести. Скидаю газ, пригальмовую. За поворотом ліс кінчається і фари вихоплюють рівнину з дрібним чагарником на узбіччі. Десь далеко, з горизонтом, палахкотять вогні міста. Щось наче світиться попереду. Зустрічна машина? Ні, будівля з вікнами. За кілометр розпізнаю пост ДАІ. Дихати стає легше. Нарешті я врятувався. Бетонка виводить до перехрестя. Бачу світлячки фар автомашин, що котяться до міста. Трохи скидаю швидкість, перемикаю фари на близьке світло, спрацьовує звичка стишувати хід перед постомДАІ. Але, що вони роблять? Навіщо? З жахом бачу, як двоє міліціонерів швидко розтягують «їжака» поперек дороги, а ще двоє стоять на узбіччі, спрямувавши автомати в мою сторону. Хлопці, я свій, що ви робите, мало не кричу! Стискаю щосили кермо і вдаряю ногою по гальмах. Вищать шини, машину трохи заносить у бік, ліве переднє колесо схоплює швидше, і авто мало не опиняється передком у кюветі. Що це, блискавично стріляє у мозок думка. Засада чи їх хтось попередив, що до поста ДАІ наближається викрадена машина з небезпечним і озброєним злочинцем? А може, й вони куплені?

Вмикаю задню передачу, відпускаю зчеплення, даю газ. Кермом – праворуч, ліворуч, ну, ще трохи, ще раз назад і виверну авто, колеса стануть на дорогу. Автоматна черга, заднє скло в друзки. У вас що, третьої клепки немає? Ще одна коротка черга. Куля з огидним свистом пролітає над головою і дзьобає вітрове скло. От тобі віз і перевіз! Кат вас розбере, хто ви? Нарешті машина на дорозі. Щосили тисну на акселератор. Тепер на доженете. Озираюся, погоні не бачу. Чому не кинулися мене доганяти? Як чинити далі? Зупинити авто, кинути зброю і йти навпростець, обійти стороною пост ДАІ, дістатися траси і «голосувати», може, хтось зупиниться, підбере до міста? Ні, вночі ніхто не стане, лише увагу до себе приверну. А їхати до військової частини рівнозначно загибелі. Треба розслабитися, перепочити, висновки робитиму потім, бо голова не витримає, лусне від напруження. Трохи збиваю швидкість, вмикаю радіоприймач, верчу ручку настройки. Жодної станції, дивно. Додаю гучності, Перемикаю діапазони. Мовчить, хоч шкала світиться, виходить – радіо ввімкнене. Тисну на зелену кнопку.