Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Я схопився за цю думку, як потопаючий за рятівний плотик, і довго не відпускав, аж поки аргументи проти не розвали, будівлю разом з фундаментом. Забагато фантазії, затрат часу, енергії, зусиль. Ні, це – не аматори сцени, а професіонали і відомства зовсім не гуманітарного профілю.

«П'яничка» тим часом зиркає нишком на годинник, пхає мені на коліна шматок фанерної дощечки, кладе зверху аркуш чистого паперу, а «інтелігент» спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало в них часу залишилося.

– Нічого писати не буду! – рішуче відказую я.

– Ви ж не хочете назад, до підвалу, в ящик, де мрець лежить? – обізвався «п'яничка», очі серйозні, співчутливі. – Місця мало, звісно, але, якщо його боком повернути, вас поруч покласти, щоб лице в лице, руки ваші докупи зв'язати, кришку цвяхами міцно приколотити?… Впертий ви, одначе, чоловік. А вам ще жити й жити, сина виховувати, книжки писати, жінок любити…

Руки в мене затрусилися. Не витримаю, подумав, зірвуся, нерви ж не стальні.

– Нічого писати не буду, – повторив я.

– Гаразд, – лагідно сказав «інтелігент», – ніхто вас не силує, боронь Боже! Ні, то – ні. Ми запропонували, ви – відмовились.

– Да, – погрозливо додав «п'яничка». – Я ж казав, нічого з ним панькатись. До стінки – і баста! Бач, не хоче писати, твердого горішка із себе корчить. Ми ще й не таких розколювали. Зараз я тобі, паря, влаштую феєрверк! Зараз я…

Сказав і примовк, наче йому язик відтяло.

Я відчув, що в кімнаті є ще хтось, третій, окрім двох злочинців, набагато небезпечніший, страшніший. Невидимий кат стоїть за спиною з сокирою в руках. Холодком смерті повіяло в потилицю. Ще мить – і розколе череп, подумав. Пригнувся і хотів було кинутися вперед. Але не встиг. «Інтелігент» боляче схопив за волосся.

– Не так прудко, чоловіче! Ніхто вас ще вбивати не збирається.

А хтось таки стояв за кріслом, я чув його важке астматичне дихання, наче в горлі клекотіло, булькало і з шипінням виходило назовні.

І справді, повз мене поволі продибав згорблений дід з ціпком. Картата сорочка навипуск, широкі білі штани, на ногах світлі парусинові туфлі. Такі в чергах за молоком стоять, або забивають «козла» у скверах з пенсіонерами-ветеранами.

Дід обережно сів на стільчик біля низенького лікарняного столика, дістав з футляра окуляри, довго чіпляв на хрящуватий ніс, нарешті сперся руками на ціпок і почав мене, наче експонат музею, розглядати.

Ось хто шеф, аж тепер його побачив, подумав я. Цей зморшкуватий, висушений, мов стручок квасолі, дід з лисим черепом. Останню, паразит, надію на вміло розіграний спектакль відібрав. Ні на актора, ні на режисера зовсім не схожий. Страшний тип, ватажок злочинної зграї. Вже дихає на ладан, а придибав і, певне, не для того, щоб на мене подивитися. Очей не відводить, вивчає, думає. Щось бездушне, жорстоке було в його погляді. Гачкуватий ніс і пряма лінія запалого рота робили діда схожим на хижого птаха, для якого напад на здобич і вбивство – звичайна буденна робота.

Зависла зловісна мовчанка.

– Що вам потрібно? – першим не витримав я.

– Ти теж копаєш – розтягуючи слова, запитав дід, говорити йому було важко.

– Що? – не второпав я.

– Могили, – уточнив «інтелігент». – Не прикидайтесь дурником. Нам усе відомо. Невже так нічого й не втямили?… Де документи?

– Які документи? – перепитав я, і збагнув, що цікавить злочинців. Наталині папери, які бачив на столі. Тепер зрозуміло, чому вони стежили за квартирою. Мабуть, вона таки зібрала компромат на ката, що замордував її діда в сорок першому році. І певне, до смерті тата він теж причетний. Це вони шантажували Наталю. Лист з погрозами – їх рук справа. Що робити? Як не видати себе і не нашкодити Наталі?

– Ну, як? Будеш говорити? – хитрувато зблиснули очі у «п'янички». – Сусід твій, котрий у підвалі, теж пробував, бідолашний, копати. Слава йому небесна. Шкода, гарний хлопець був. Не втримався, впав у яму, його й присипало, вже мертвого й відкопали… Да, як каже українське народне прислів'я: лихая доля і під землею здибає…

– Не бачив я ніяких документів, – твердо відказав, але голос у мене затремтів.

Щось подібне до усмішки майнуло на безкровних, тоненьких як шнурочок устах діда. Мабуть, панічний страх і пригніченість жертви викликали в нього позитивні емоції. Дістав насолоду на першому етапі допиту. Зараз увійде «лікар» у гумових рукавичках і почнеться наступний етап. Підступніший, страшніший. Біль я важко переношу.

Однак дід раптом щось пригадав, дістав кишеньковий годинник на металевому ланцюжку, довго вдивлявся в циферблат Затим підвів догори праву руку, певно, подаючи знак кінчати.