Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– Гаразд, – почув я голос «інтелігента». – Ні, то – ні. Вважайте, що вам пощастило. Сподіваюся, ви вмієте тримати язик на колодці. Не хвилюйтеся. Ми навіть віддаємо ваші речі: носовичок, годинник «Чайка», гаманець з вісьмома карбованцями і тридцятьма купонами, листок обліку процедур лорвідділення обласної лікарні, прошу лише розписатися.

І справді на широкій долоні «п'яничка» тримав мої речі, а «інтелігент» швиденько поклав на коліна аркуш паперу з надрукованим на машинці текстом і спритно тицяє ззаду кулькову ручку. Видно, поспішають, мало часу в них залишилося.

Я уважно прочитав документ. Я, моє прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, місце народження, домашня адреса засвідчую, що вилучені громадянами такими-то особисті речі, далі – перелік, кількість, повернуті. Трохи нижче: до вищеназваних громадян жодних претензій не маю. Внизу, ліворуч дата – 19 серпня 1991 року, праворуч – місце для підпису. Літера «о» була пробита не чітко, вище, ніж потрібно. Так, це вони, подумав я. Лист, який одержала Наталя Гайдук, і щойно прочитаний текст друкували на одній машинці. Пригадав слова Наталі про скажених собак, яких треба прилюдно розстрілювати, про катів, що ходять містом і орденами хизуються. Безсумнівно дід – колишній енкаведист, мордував невинних людей. Але ж його ніхто ще до суду не притягує і не скоро притягне. Встигне драпонути з міста. Не хоче тікати, каятись, тому й організував злочинну зграю? Цілком можливо. В нього сім'я, діти, внуки, як вони ходитимуть містом, як людям у вічі дивитимуться, коли довідаються про «подвиги» діда? Краще документи вилучити, ліквідувати тих, хто копає, і ще попутно кількох свідків та той світ відправити. Але навіщо бандитам ця дивна розписка? Не впевнені, що підпишу потрібне, коли почнуть катувати, чи часу в них обмаль, не бажають ускладнень?… Їм конче потрібен мій підпис. Не важко потім вивести друкарську фарбу, а може, вона з часом і сама зникає, і написати все, що заманеться. Що вони ще затівають? У мене було таке відчуття, наче підписавши папірець, я тим самим підпишу собі смертний вирок. Я швиденько розірвав аркуш і кинув на підлогу.

– Не будемо дріб'язковими, – сказав, – речі дарую вам на згадку.

«П'яничка» зиркнув на годинник і зблід. На його лиці я прочитав напружену роботу думки. «Інтелігента» не бачив, але виразно чув його дихання над головою. Мені здалося, що воно почастішало. Зате на обличчі діда не ворухнувся жоден м'яз, його вмінню тримати себе в руках можна лише позаздрити.

Здоровань вп'явся поглядом у моє лице і люто жував нижню губу. На вилицях грали жовна. Уявляю, щоб він зі мною вчинив, якби не було діда й напарника. Стиснув мої речі в кулаці й повільно запхав у бічну кишеню позиченої мною куртки.

Більше нічого я не встиг побачити, бо на очі накинули чорну пов'язку. Хотів було її здерти, однак хтось із бандитів спритно перехопив руку і боляче завернув за спину. Лунко клацнули наручники. Мене підхопили під пахви і потягнули в коридор. Затим вивели в гараж. Один з них, певно, «п'яничка», пильнував мене, а інший – відчинив ворота, сів у авто і завів двигун. Штовхнули в машину на заднє сидіння. Руки мої були сковані за спиною і я боляче вдарився чолом у підлокітник. Повернув голову, щоб легше дихалося і трохи зсунув з очей пов'язку. Але «п’яничка» помітив. Міцно стягнув кінці і, мало не скрутивши мені в’язи, повернув голову в протилежний від водія бік. Потім безцеремонно скинув мої ноги на підлогу, всівся поруч, поклавши важку, наче молот, руку мені на плече. Зачекали діда, нарешті він, глухо покректуючи, сухотно бухикаючи, запхався на переднє сидіння.

Їхали швидко й довго, майже годину і по добрій дорозі. М'яко шурхотіли колеса по асфальті й рівно працював мотор «дев'ятки». Далеко вони мене завезли, думав я. А може, везуть з міста, кудись подалі, аби в лісі пристрелити? Або дід, згадавши молодість, відрубає сокирою голову? Чи правильно я вчинив, розірвавши розписку? Напружувати мозок чомусь не хотілося, байдужість до всього проникала всередину й розповзалася по тілу. Мабуть, втома брала своє. Сонливість наростала з кожною хвилиною. Ще трохи монотонного гудіння – і я забудусь у солодкому сні. Добре було б не прокинутися і не знати як мене вбиватимуть. Треба зосередитись, відігнати сон.

Мучила спрага, боліли шия й поперек, але найдужче – зап'ястя рук. Хитро придумано. Пробуєш звільнитись, поворухнеш руками, зубчик перескакує і наручники ще міцніше впинаються в шкіру.

– Ти віруючий? – почув голос «п'янички». – Молись Богу, поки не пізно!