Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– Не можу слухати! – мовила і одразу вимкнула радіо. – Навіть пісні у них якісь дикунські, без душі, без коріння. Не спів, а скрегіт металу! Коли чую, бачу обшарпану орду кочівників з луками й списами, що сунуть грабувати Україну.

Я витріщив на неї очі. Знав трохи, як чинили «визволителі» в західних областях України до війни і після, в кінці сорокових, але, чим провинилися народні пісні росіян? Однак змовчав, не наважився дискутувати з жінкою, що відсиділа сім років у в’язниці чи таборах.

Наталя похапцем загасила недопалок у попільничці, взяла з холодильника лист, роздерла конверт, швидко прочитала.

– Щось неприємне? – запитав я.

– Та ні… – ухильно відказала. – Нічого особливого й нового. Хочете прочитати?

– Чужих листів не читаю, але, якщо можна…

– Цього можна! – виразно мовила. – Вже третій і, мабуть, не останній.

Власне, то був не лист, а коротенька записка, надрукована на машинці. «Сучко! Якщо не віддаси документів, то ми й на твою шию зашморг знайдемо. Останнє попередження». Підпису не було. Літера «о» була пробита не чітко, трохи вище ніж потрібно.

Наталя взяла записку, запхала назад у конверт і з насолодою, відчайдушно почала його шматувати.

– Що ви робите! – крикнув я, намагаючись перехопити її руку. – Треба зберегти як речовий доказ! Час тривожний, усяке може трапитися! Передати, кому слід, вони знайдуть, хто друкував.

Наталя голосно сміялася й хитала головою.

– Дарма ви так, легковажно. У нашому місті теж спочатку погрози писали мерові, а потім з рушниці стріляли. Він усіх на ноги підняв.

– І що, знайшли, хто стріляв?

– Шукають, – важко зітхнув я.

– І ніколи не знайдуть. Невже ви цього не розумієте? З ними інакше треба чинити. Вбивати, як скажених псів, прилюдно, щоб усі бачили! Мого діда закатували в тюрмі у сорок першому році, коли совєти відступали з міста. За що, питається, його, вчителя музики, підвісили в підвалі на гак, відрубавши перед тим голову?… Не вірите? У мене є свідчення очевидців. Я навіть знаю прізвище того, хто рубав. І він тут, у нашому місті І не тільки мого діда замордували. Десятки невинних людей, сотні, тисячі! І ходять кати містом, орденами хизуються. Фашисти так не чинили, як ті виродки. Тата вбили в п'ятдесят третьому, скололи багнетами у стайні, він у сіні ховався, мені два роки було. Мама на Сибірі померла. тітка мене врятувала, метрику іншу виробила… Нічого, я їх ще виведу на чисту воду!

– То ви знаєте автора листа? – запитав я.

– Знаю.

– Хто він?

– Навіщо вам це? Ви, здається, сюди не для того прийшли, щоб з’ясовувати особу анонімника? – великі проникливі очі дивились насмішкувато, як на дитину, котра нічого не тямить. – Хочете ще кави, коньяку?

– Ні, дякую. Я людина, котра захоплюється, можу і всю пляшку видудлити.

– Не переживайте, у мене ще є. Наливайте, я хочу випити.

Я долив її чарку по вінця, а собі хлюпнув трохи – до половини.

– За що вип'ємо? – запитала Наталя, сміливо зазирнувши в очі.

– За те, щоб жінкам ніколи не писали таких листів, – сказав, і жартома додав: – Приїде чоловік з Польщі, він вам влаштує допит, де коньяк подівся.

– Не влаштує, – впевнено відказала. – Якось відбрешуся, скажу, колежанка в гості приходила. Та він на такі дрібниці й уваги не зверне, якби кілька ящиків чи вагон пропав, тоді інша справа…

– Ревнивий він у вас…

– Так, маєте рацію, страх який ревнивий, чисто тобі Отелло! Треба чим скорше розлучатись, бо задушить колись у ліжку. Кроку без його пильного ока не можу ступити. Не життя, а каторга. Сама собі дивуюсь, як дотепер терпіння вистачило, а хочеться хоч трохи по-людськи пожити, без сцен і сварок, тим паче, тепер, коли від Москви відриваємося.

Наталя випила до дна, щічки у неї одразу зарум'янилися і в очах запалахкотіли бунтівні вогники. Підперла кулаком підборіддя і проказала:

– Дай Боже, аби скорше наша Україна стала, самостійною Аби геть пішли москалі й запроданці, аби тріснули пута чужих ординців, дай Боже.

В її голосі не було ненависті. Звичайні слова жінки, яка сказала те, що думає. Але в душі у мене залишився неприємний гіркий осад, наче це сказала не молода вродлива жінка, а літня бабуся, котра прожила вік і добре знає життя.

Я глянув на годинник.

– Вже майже дванадцята, піду, можуть у лікарню не впустити, дякую за гостину.

– Я теж вдячна, що сумку донесли, – мовила вона, підводячись. – Відверто кажучи, я вас за Серьожу-кедебіста спочатку прийняла, а ви – Сергій, правда?

– Правда, – твердо відказав, витримавши її пильний погляд. – Може, завтра у кіно підемо?