Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

– Перепрошую, але ви, мабуть, трохи недочуваєте. Я сказала – добра людина, вставивши слово може. А це не одне й теж.

– От я вам і пропоную з'ясувати, яка я людина, зустрінемося, поговоримо, – відказав спокійно, розважливо.

– Невже гадаєте, що ваша особистість мене зацікавить?! Ви, здається, хотіли лише зателефонувати, чи апетит під час розмови розгорівся?

– Не апетит, а почуття, – виправив Наталю. – До речі добродій з «Мерседесу» вже спить, чи він удома не ночує?

На мить запала мовчанка.

– Забагато хочете знати! – нотки злості бриніли в її голосі, певне, я ненароком зачепив болючу тему. – Мені не подобаються чоловіки, котрі багато запитують.

– Навіть такі, які беруть у вас інтерв'ю?

– Слухайте, я ніяк не збагнути, хто ви і що вам потрібно?

– Зустрітися з вами, – щиро зізнався, відчуваючи, що жінка сердиться, зараз вона кине трубку. – Ще кілька слів скажу і – все.

– Ви починаєте мені набридати! Кажіть швидше!

– Я вас знайду завтра і все скажу, домовилися?

– Не знайдете, – сказала і поклала трубку.

Болісне почуття самотності обгорнуло мене. Нестерпний гніт безсилої люті шкрябав серце. Прокол, одержав відкоша. Зовсім не так я уявляв кінцівку розмови. Не треба було зачіпати вусаня в смугастій кепці, котрий на іномарці їздить. Цікаво, хто ж він? Чоловік, соратник по партії? На зібрання осередку поспішали, на мітинг? Чого ж це за ними «Волга» з двома антенами їхала?… Хвилиночку, а за ким «Жигулі» з двома пикатими молодиками котилося? За тобою, друже! Пригадав розмову з Богданом Івановичем про товаришів, які в лікарню приходили, а ще той шурхіт, клацання, наче вмикалась міжміська…

Піт умить скропив чоло, бридкий страх заполонив у свідомість. Оце вскочив у халепу! За нею стежать, телефон прослуховують і я теж втрапив у їхнє поле зору. Виходить, те, що казав, зафіксовано, записано на плівку? Завтра прийдуть за мною. Спробуй, доведи, що випадково Наталю стрів, що сподобалася. Там хлопці спритні, моторні, довго з'ясовувати не будуть. У каталажку і пришиють політику. А може, рекетири, мафія на хвіст бізнесмену в смугастій кепці сіла? Там теж молодики метикуваті. А кого я, власне, злякався? Тремчу, як молодий злодій, котрий вночі вперше поліз грабувати помешкання. Ще невідомо, хто кого. Ох і цікаво стає жити! Рекетири, мафія, товариші з органів… Погоня на автах, стрілянина, «дипломат» з грішми… Серце несамовито калатає, давно воно в мене так не гупало. Чи захоплення гарною жінкою поштовх дало, чи сеанси голковколювання, які призначив Богдан Іванович, почали діяти? І думки швидше побігли, і тіло тремтить, як у мисливця на полюванні, котрий після довгого блукання по лісі, нарешті натрапив на слід звіра.

Наступного дня товариші з органів за мною не прийшли, але не побачив я й Наталі в кафе «Млинці». Друге стурбувало мене більше, заступило думку про рекетирів, відгородило густим тином від дійсності і я тоді навіть уявити не міг, що моя забудькуватість і легковажна безпечність ще відгукнеться в драматичному сплетінні наступних подій.

Чому не прийшла Наталя? Навмисне, щоб зі мною на зустрітися, чи була в неї інша причина? Дарма я кілька разів займав чергу, дарма вибігав на вулицю, може, спізнюється чи сховалася десь, чекає, коли піду геть. Отож, трохи побігавши, понишпоривши по близьких від кафе крамницях і кав'ярнях, спустошений, голодний, злий на себе, вирішив дочекатись вечора, а тоді… Я ще не знав, які кроки зроблю, аби перекинути бодай благенький хиткий місток до її серця, але відчував неймовірне піднесення і велике бажання діяти.

Ледве дочекався вечора. Від нетерплячки і нервового збудження довго не міг всидіти на місці. Тинявся по лікарні, виходиш на вулицю, накупив свіжих газет оберемок, нарешті примусив себе сісти в лікарняному скверику і проглянути пресу. Про що пишуть незалежні газети? Хм, одні заголовки чого варті! «Сепаратисти погрожують Україні». «Комуністичне свавілля не знає меж». «Продовжується пошук викраденого лейтенанта». «Знайдено труп колишнього інструктора обкому компартії». «Нічна сутичка мафіозних кланів». «Хто зупинить розгул злочинності?»…

По дев'ятій, коли трохи смеркло, рушив на вулицю Сагайдачного, знайшов її будинок. Першою була думка зайти і попросити голку з ниткою, щоб зашити дірку в штанах. Але я не знав номера квартири, не буду ж до всіх сусідів дзвонити і питати, де Гайдуки мешкають. Та й не зручно якось з'являтися без попередження. Вусатий добродій може відчинити, дивного прохача зі сходів спустити, якщо Наталя йому про телефонні розмови переповіла. Може й не зрозуміти. Розраховувати на інтелігентність суперника не варто. Або зустрічним питанням оглушити: «А що, в лікарні, голки з ниткою немає?». Такий поворот подій мене зовсім не влаштовував. Тому варіант з діркою на коліні одразу відпав.