Анатолій Сергієнко - Небезпечний свідок

Ліворуч, на сусідній лавці, наче окремий клан, сидять двоє хлопців з нашої палати. У Льоні опік горлянки і стравоходу. Бач, закортіло похмелитися! Ковтнув технічного спирту. Сьогодні його виписали, але додому не поїхав, ночуватиме ще в лікарні Бідкався, чому не дали лікарняного, а лише довідку. Он, мовляв, товариш, разом на заводі працюють, хильнув кислоти від акумуляторів, то йому, все ж дали. Михайло, чи Майкл, так він себе називав, на два роки молодший. Учень ПТУ, майбутній маляр, травмований. В нього пожбурили цеглиною. Ніс розтрощений. Позавчора професор складав. Обличчя забинтоване, лише одне око крізь щілину світиться. Не зізнається, хто цеглину кинув. Вже й дільничий міліціонер приходив протокол складати, то і йому прізвище нападника не назвав.

– Вийду з лікарні – розрахуюся.

– А якщо він вибачиться, скаже, що ненароком кинув? – допитувався я.

– Тоді нехай платить за збитки. Він мене травмував, міг би запросто на три роки загриміти.

– А скільки?

– Три сотні.

– Так мало, – здивувався я.

– Доларів, рублі мені не потрібні, що за них тепер купиш?

– Товариш, мабуть, разом вчитеся, де ж він долари дістане?

– А це мене менше всього хвилює. Дістане, не переживайте.

Вчора до Михайла двоє дівчат приходило. Юні, ніжні. Личка соромливо усміхнені. Гарні дівчата, в коротеньких чорних спідничках, в обох коси заплетені у товстий вузол. Правда, сигарети палили одну за одною, певне, дуже за Майкла переживали. Одне дівча у нього на колінах сиділо, а друге – збоку тісно притулилось, груди гладило.

На ґанку побачив свого лікаря. Богдан Іванович роззирається, шукає когось з-поміж хворих. Чи не мене часом? І справді, Богдан Іванович прямує у мою сторону. Білий халат наопашки, хода невпевнена, обличчя стурбоване. Що сталося? Таким розгубленим я його ще не бачив. Може, захворів? Нещодавно Богдан Іванович захистив докторську дисертацію, виснажлива праця над якою, а потім дворічна епопея захисту, геть висмоктали з його тіла всі соки і подарували, як він сам казав, стенокардію, хвору печінку, розлучення з дружиною й втрату трикімнатної кооперативної квартири.

– Ходімо я тебе подивлюся, – тихо каже він.

Чого б це? Вранці ж оглядав. Подибав за ним. Куди він мене веде? Завжди дивиться в перев'язочній, що поруч з палатою. Мабуть, справи кепські не з його, а з моєю хворобою, бо веде на кафедру, до свого маленького кабінету, де працює та інколи консультує хворих.

Відчиняє двері, пропускає ґречно, наче даму, до кімнати.

– Сідай, – каже, киває на стілець, визирає в коридор, старанно зачиняє за собою двері.

Зараз приголомшить, подумав, скаже: злоякісна пухлина у тебе, чоловіче, в онкодиспансер переводимо.

– Тут тобою дехто цікавився, – таємниче шепоче Богдан Іванович, погляд насторожений, запитливий, тоненькі вуста міцно стулені, обличчя налякане, аж довгий ніс труситься.

Відлягло від серця, стало легко, весело.

– Хто? – запитую.

– Товариші одні. Але те, що я сказав, щоб залишилось між нами. Чуєш? Нікому ні слова!

– Які товариші?

– Сам метикуй, які. Про це – більше ні слова. Хто тебе попередив – забудь! Домовились? – каже він і, швиденько відвернувши лацкан піджака, показує мені значок: синьо-жовтий прапорець з тризубом і напис – РУХ.

Нісенітниця якась! Хто може мною цікавитись? Я зовсім нейтральна людина, від політики далекий, з чистою біографією. Тим паче – не тутешній, східняк. Цілком надійний, нічим не скомпрометований. За кордоном два рази був за часів застою і ранньої перебудови. Перевіряли, інакше в капкраїну б не випустили. З компетентними органами справи не мав, на мітингах не виступав. Підтримую демократів, ну і що? Кожна нормальна, зі здоровим глуздом людина підтримує. Та й часи тепер не ті, щоб за переконання людей переслідувати.

Я хотів було запитати Богдана Івановича, чому значок ховає, вже давно всі відкрито носять, але він приклав указівного пальця до вуст і сказав:

– Нікому – ні слова. А тепер – іди… Ми з тобою не розмовляли.

За півгодини я вже й забув про розмову, згадав пізніше…

Увечері мене постійно тягнуло до коридору, де висів телефон-автомат. Кілька разів підходив, однак зателефонувати Наталі Гайдук не наважувався. Що я їй скажу? Про ще говоритиму? В голові все перевертається, то безпричинна радість кров скажено по жилах гонить, до негайної дії кличе, то сум й туга в душу проникає, міцно й боляче за серце хапає. Мене лякали ці прикрі хитання настрою. Не раз запитував себе: що з тобою чоловіче, сталося, яка мара обплутала, волю зігнула? Невже й справді закохався? Ні, дурниці, мене щось інше точить? Але що? В такому стані телефонувати не можна. Одначе ж. як тягне, як хочеться почути її голос!..