Євген Є - Мільйон на рулетці

Перестрілки тут були звичайною справою. Але більшість людей загинули при виході з казино. Складалося таке враження, що в північно-столичних кілерів була мода пристрілювати своїх жертв саме під «Чорним Ангелом». Не минало і двох тижнів, щоб у казино не з’являлися міліціонери. Щоразу вони зверталися до обслуги з одними і тими самими запитаннями:

— Ви бачили, хто стріляв?

— Розгледіли його обличчя?

— Ви бачили, куди побіг убивця?

Відповідь завжди була однаковою:

— Ні.

— Ні.

— Ні.

Міліціонери ні з чим поверталися в дільницю, а через тиждень поблизу казино знаходили нову жертву.

У «Чорному Ангелі» не було ні оксамитових штор, ні величезних дзеркал. Казино вирізнялося комфортністю. А більшість відвідувачів — своєю зовнішністю. За теорією Ламброзо, «садистичні нахили людини видно з її обличчя й аномаліїв будови черепа».

Тут усі чоловіки були виголені налисо, мали зброю і щонайприкметніше — були вбрані у шкіряний одяг, чорний і лискучий.

Тут не було босів. Переважно — начальники загонів і стрілки, які зуміли розбагатіти. Причому якщо приходили стрілки з різних банд, то офіціанти, які уважно стежили за криміногенною обстановкою в столиці, садовити їх так, щоб між ними був ряд порожніх столиків.

У нас не забрали зброю. Нас узагалі не обшукували при вході. Хоч Мишко дістав дозвіл на носіння пістолетів.

Нам не запропонували роздягнутися, ніхто з обслуги не звернув на нас уваги, тут кожному надавалася свобода дій. Досить розумний підхід. Серед відвідувачів траплялися наркомани (це легко було визначити з вицвілих очей), деякі з них приходили вже «під кайфом». Якщо таким клієнтам запропонувати повечеряти чи пограти, вони можуть сприйняти пропозицію за образу і почати стріляти.

Саме тому навіть офіціанти, які стояли біля стіни, підходили до столика тільки після того, як їх кликав клієнт.

Ми не вечеряли, а відразу пішли до ігрового залу.

Тут теж не було жодних обмежень, і дозволялося робити ставку будь-якої вартості. Аби вистачило грошей.

Гравців було задосить — одягнені в чорне широкоплечі і квадратноголові чоловіки, красиві, але дещо вульгарні і явно істеричні жінки. Однак нам удалося знайти стіл, за яким були тільки троє гравців — якийсь мафіозі середнього класу і двоє його охоронців.

Я глянув на чорнильні персні на його руці: «сидів за вбивство», «не беру в сиріт», «убив мента», «злодій у законі» і ще один досить нерозбірливий Напис. Він висипав фішки на край столу і почав грати.

Існує таке поняття як чесний стіл. Стіл, не підключений до комп’ютерів, без магнітів і кнопок. Стіл, за яким кульці, до речі, одній на всю гру, дають можливість котитися так, як їй заманеться.

У «Чорному Ангелі» були саме такі столи.

Тут ти міг покладатися тільки на себе. Якщо, звичайно, вмів розраховувати.

Ми взяли із собою двісті шістдесят тисяч. Одна частина з них лежала на столі переді мною. Інша — обміняна на фішки — була захована в кишенях Мишкової куртки.

Перші вісім ставок я зробив тільки для того, щоб увійти в гру. Зате решту, майже всі, стали для нас вкладенням капіталу, що збільшувався в двадцять разів за кожен кін.

Я виграв тисяч сто, як раптом бандит, який сидів навпроти мене, сказав:

— А ти фартовий пацан.

— Не без того, — відповів я.

— А я цим свиням програв вісімдесят косих, і хоч би хто сказав мені спасибі.

— Буває, — мовив я.

— Допоможеш?

— Можна спробувати.

Він підсунув до мене стопку фішок вартістю по п’ять тисяч.

— Зіграй за мене.

Але я заперечливо похитав головою.

— Робіть ваші ставки, — звернувся до гравців круп’є.

— Став на «двадцять вісім», — підказав я бандитові з татуюванням на пальцях.

— Ну гляди мені, — сказав він і зробив ставку.

— Виграло «двадцять вісім», — оголосив круп’є, — «чорне». Вітаю.

Розпорядник гри поставив пірамідку на стопку фішок, що стояла перед мафіозі.

— Спасибі, — сказав той. Він повернув собі вісімдесят програних тисяч і майже стільки ж отримав зверху. — Я чимось зобов’язаний тобі?

— Та ні, — відповів я.

— Тоді я піду вип’ю.

Він пішов у супроводі охоронців, а я продовжив грати, час від часу віддаючи частину виграних фішок Мишкові.

Ніхто не повинен знати, чи виграєш ти. Нікому не потрібно знати, скільки ти виграєш. Особливо в таких місцях, як бандитські казино.

А тому на столі переді мною майже ніколи не було більше шістдесяти-сімдесяти тисяч. Але, незважаючи на це, нас «вирахували» саме ті, від кого не може застрахуватися ніхто з гравців, яким вдалося виграти велику суму, — мисливці за гравцями.