Євген Є - Мільйон на рулетці

— Зі мною, — відповів він.

— Тоді давай познайомимося.

Ми потисли один одному руки:

— Іван, — сказав я.

— Джон, — усміхнувся він і, глянувши на Мишка, запитав:

— А це?…

— А це — людина без імені, — відповів я.

— Саме так, — мовив Мишко.

Американця цілком влаштувала така відповідь.

— Ви обіцяли докази, — нагадав іноземець.

А сам сунув руку до захованого в кишені диктофона.

— Елементарно, — сказав я, роблячи вигляд, що не помічаю цього.

Я не даремно призначив йому зустріну саме на цій вулиці. Варто було зробити лише два кроки, і ми опинялися в невеликому кафе, в одній із кімнат якого стояли дві рулетки.

Година була рання, столи порожні. Круп’є, які нудьгували біля них, побачивши нас, заусміхалися. А той, до чийого столу ми підійшли, зробив крок убік — до кнопок під ковроліном.

— Поклич менеджера, — сказав я йому.

Він одразу ж перестав посміхатися і запитав:

— Навіщо?

Витягши з кишені пачку грошей, я поклав перед ним двісті євро.

— Поклич менеджера.

— Слухаю вас, — мовила повна, фарбована блондинка, яка з’явилася за кілька хвилин.

— У мене до вас невелике прохання, — сказав я. — Хочу на півгодини орендувати один із ваших столів.

— Але ми…

— Я не заберу із собою виграшу, — мовив я, — і заплачу вам три тисячі євро.

— Добре, — погодилася вона.

— Тільки попросіть вашого круп’є не заважати мені.

Вона кивнула на знак згоди, потім глянула на круп’є, і той, кидаючи кульку, демонстративно став так, щоб між ним і кнопками в підлозі був стіл.

— Робіть ваші ставки.

Я поміняв два десятки фішок і звернувся до Джона:

— Дивіться, як це робиться.

Результат виявився досить високим: тридцять сім виграшів на сорок дві ставки.

Іноземець спостерігав за мною як заворожений, і коли я припинив гру, було видно, що він ще перебував під враженням побаченого.

— Дякую, — я віддав фішки, якими грав, круп’є як чайові, і перейшов з Джоном до сусіднього залу, де нам подали каву. Там ми змогли поговорити.

— Ви професіонал, — мовив іноземець.

— Я переконав вас?

— Абсолютно, — відповів він. — Але що ви можете розповісти мені?

— Я граю вже одинадцять років, — сказав я, — і граю на великі гроші. Тому можу розповісти вам дуже і дуже багато цікавого.

— Але…

— Вийде статей п’ятнадцять із кров’ю, шантажем, убивствами і мафією. Хочете?

— Хочу, — сказав він.

— Тоді угода.

Він засовався на стільці:

— Яка ще угода?

— Ви проведете мене в «Блек-найт-холл-фореве». Я там зіграю разок, а після гри ви витягнете диктофон з кишені, поставите його на стіл, і я говоритиму в нього доти, поки ви самі не скажете: «Досить».

— Мені треба подумати, — мовив він.

— Думайте, — сказав я і витяг із кишені список прес-представництв, у якому адреса його офісу стояла першою, — у вас є три хвилини. Після цього я дзвоню іншим журналістам.

— Згоден, — моментально зреагував Джон.

— Сьогодні ввечері?

— Добре, — він глянув на мовчазного Мишка і додав: — Зустрічаємося під казино. Але провести туди я зможу тільки вас. Ваш друг пройти не зможе. Домовилися?

— Згода, — сказав я.

Ми потисли один одному руки і розсталися.

— Що ти на це скажеш? — запитав я Мишка, коли ми вийшли на вулицю.

— Непогано, — мовив він.

У запасі в нас було вісім годин, треба було їх якось скоротати.

— Куди тепер?

Повертатися в готель не хотілося. Обідати було ще рано. Тому ми вирішили, що найдоцільніше скористатися прикладом Яни і всіх гостей Північної Столиці — піти в музей, де покоїлася статуя Давида.

Джон прийшов на зустріч зі мною як на секретну операцію. На ньому був довгий плащ, капелюх з опушеною тулією і чорні окуляри, хоча зустрілися ми об одинадцятій годині ночі.

Залишалося обмінятися паролями і кресленнями військових заводів.

— Здрастуйте, — привітався він.

Я відповів.

— Ваш друг…

— Залишився вдома.

Хоча насправді Мишко хвилин десять тому припаркувався на протилежному боці вулиці.

— Це вам, — сказав Джон і витяг з кишені кілька візитних карток, — візьміть.

Я глянув на одну з візиток. На ній був надрукований англійський текст, де значилося, що пред’явник картки — кореспондент «Новин Великого Яблука» на ім’я Грегорі Метфіс.

— Це я?

— Авжеж ви.

— Дякую.

Ми ввійшли в казино.

Найбільше «Блек-найт-холл-фореве» нагадувало студентську їдальню, причому літній варіант. Металеві меблі, пластикові барні стійки по краях величезного обіднього залу, фуршетні столи: м’ясний, рибний, вегетаріанський і десертний. Пластикові тарілочки, букети з паперових серветок і неголосна кантрі-музика.