Євген Є - Мільйон на рулетці

Але іноземці, а тільки вони були відвідувачами цього казино, почували себе тут дуже комфортно: усміхалися, розмовляли, сміялися, вітали одне одного через весь зал. Отже, власники казино зробили правильний вибір, побудувавши клуб майже в самому центрі столиці.

Джон вів мене через казино, і повсякчас хто-небудь то праворуч, то ліворуч вітався з ним, а водночас і зі мною.

Удаючи американця, я міг розмовляти тільки англійською, моїх знань вистачило, щоб замовити собі випивку і не викликати підозри ні в охорони, ні в офіціантки, яка закінчила інститут міжнародних відносин.

Видаючи себе за співробітника багатотиражної американської газети, потенційно здатного улаштувати невеликий міжнародний скандал і написати десяток статей про обдурювання клієнтів казино Північної Столиці, природно, я не почував себе всесильним, але розумів, що можу виграти будь-яку суму грошей, а головне винести її з собою, і ніхто мені не перешкоджатиме, тому що власники «Блек-найт-холл-фореве» не допустять критики на адресу свого закладу.

До того ж, я розумів, що ніколи не потраплю сюди ще раз, тому насолоджувався грою, зрідка морщачись від спалахів фотоапарата Джона. Ставлячи лише на числа третьої дюжини, я виграв триста сорок дві тисячі за неповні дві години.

— Усе, — сказав я Джонові, — треба йти.

Ми вийшли на вулицю, і він звернувся до мене з пропозицією:

— Я уже визначив коло питань, що цікавлять мене, може, десь зупинимось і поговоримо.

— Можна, — відповів я і повів його до таксі на протилежному боці вулиці.

Відкривши дверцята, я дав можливість Джонові сісти на переднє сидіння. Тієї ж миті стрічка ременя безпеки натягнула і обплела його шию.

— А-а-а, — захарчав Джон, але Мишко, який сидів на задньому сидінні, натягнув ремінь безпеки і журналіст замовк.

— Вибач, друже, — сказав я, — але я передумав давати тобі інтерв’ю.

— Гаманець у внутрішній кишені, — прохрипів він.

— Нехай там і лишається, — мовив я, обшукуючи його.

Мені потрібно було забрати плівку з фотоапарата і касету з диктофона. Як тільки вони опинились у мене в руках, Мишко сказав Джонові:

— Я тебе зараз відпущу. Але якщо ти закричиш, я продірявлю тобі голову. Зрозумів?

— Звичайно, — відповів Джон.

— От і добре, — мовив Мишко, — можеш іти.

Джон вибрався з машини, я сів на його місце, і ми поїхали.

— Я нічого не бачив, — прохрипів таксист, — і ваших облич, але…

Я дав йому чотири купюри по сто євро, і за всю дорогу він не вимовив жодного слова, навіть не подивився в наш бік.

— Скільки? — запитав Мишко.

— Вітаю, — мовив я, — ми з тобою мільйонери.

— Уточни.

— Плюс триста сорок дві тисячі.

Мишко був втішений.

Але перед тим, як ми забрали Яну з номера і спустилися в ресторан, він запитав:

— Може, зупинимося на цьому і поїдемо додому?

— Ще одна гра, — сказав я, — одна-єдина і поїдемо.

— Домовилися.

Але, дізнавшись, що останню гру я хочу провести в «Чорному Ангелі», Мишко попросив:

— Краще не треба.

— Чому? — запитав я.

— Там же повно бандюків.

— А ти хто? — усміхнувся я. — А я? А наша крихітка Яна? Не переживай, ми там будемо почуватися своїми.

— Ми ризикуємо, — не поступався Мишко.

— Ми завжди ризикуємо, — відповідав я.

— У «Чорному Ангелі» ризик межує з провалом.

— Лише раз, — сказав я, — тільки одну гру, і ми поїдемо. Ну, зважуйся.

— Добре, — погодився Мишко, — але нам буде потрібна зброя.

Мишка не було майже весь день.

Повернувшись надвечір, він зайшов у мій номер, кивнув, привітавшись із Яною, і поклав на стіл пакет.

— Вибирай, — сказав він, розриваючи газету.

Переді мною лежало три пістолети і кілька обойм.

Я вибрав нікельований «магнум».

— Тоді це теж твоє, — сказав Мишко, виймаючи обойми.

— Я знову залишуся в готелі? — запитала Яна, коли ми зібралися йти.

— Як завжди, — відповів я.

— Не відходь далеко від телефону, — сказав Мишко, — і не лягай спати.

Я здивовано глянув на нього, він пояснив:

— Ми йдемо на досить небезпечну гру, усе може трапитися.

— Сплюнь, — порадив я.

— Якби це могло допомогти, — відказав Мишко.

«Чорний Ангел» — найзнаменитіше бандитське казино Північної Столиці. Відкрите бандитами для бандитів. Розповіді про жахливі вбивства в ньому безупинно друкувались на сторінках місцевої преси, і якби на його фронтоні вивішувати меморіальні дошки усіх, хто загинув у ньому чи біля нього, то плити довелося б кріпити в чотири ряди.