Євген Є - Мільйон на рулетці

— І сотню за трубу. Пам’ятаю, — сказав я, витягаючи гроші з кейса. — На, тримай.

— Може, ви взяли б мене до себе на роботу, — запропонував він.

— Ми сьогодні від’їжджаємо, — сказав я.

— Далеко?

— Дуже.

— Ну тоді щасливої дороги.

Ми з Мишком вийшли з машини.

Хлопці, які врятували нас, чекали, коли ми підійдемо до них.

— Хто це? — запитав я.

— Мої знайомі, — відповів Мишко.

— А де в тебе їх нема?

— Та навіть у Африці є.

— Як це?

— Воюють найманцями, — сказав Мишко.

— Ти — сама загадковість.

— Не без того, — відповів він і, розвівши для обіймів руки, пішов назустріч чорним силуетам, які застигли у світлі фар.

Мишко підійшов до одного з хлопців. Вони обійнялися, поплескали один одного по спині, а потім Мишко представив мене:

— Знайомтеся, це — Стас.

— Леонід, — відповів здоровань.

З усього було видно, що він був ватажком цього гурту.

— То хто на вас полював? — запитав він у Мишка, кивнувши у бік машин, що зникли в темряві.

— Та хто його знає, — сказав Мишко.

— Ну і нехай. Краще вип’ємо.

Льоня — Леонід Сергійович Булатов — уже роки три займався серйозним і дуже прибутковим бізнесом. Якогось дня отаман банди розбишак раптом зрозумів, що хоч у нього є дуже багато грошей, і він спроможний купити будь-якого прокурора і будь-якого слідчого з особливо важливих справ, чоловікові його віку потрібне зовсім інше ремесло. Він зібрав свою банду і сказав:

— Ми добре попрацювали. Але є більш цікаві речі.

— Ти вирішив зав’язати? — запитали в нього хлопці.

— Не зовсім, — сказав Льоня, — я хочу спокою.

Льоня познайомив своїх людей із трьома економістами, яких уже взяв на роботу.

Перший із них пропонував займатися виробництвом продуктів, другий — постачаннями сировини, а третій рекламував схеми мережі недорогих, але з хорошим сервісом їдалень.

— Кожному знайдеться справа до душі, — сказав Льоня. — Коли станемо на ноги, гроші будуть у кожного. Але гроші чесні і не заплямовані кров’ю. Тож вам вирішувати.

З тридцяти головорізів тільки шестеро сказали «Ні».

Решта хлопців невдовзі стали директорами, менеджерами і консультантами.

Вони займалися торгівлею шин, церковного начиння, комп’ютерних програм. З’явилося п’ятнадцять фірм. А з ними стабільність і ситий спокій, які Льоня і його люди могли забезпечити собі хоча б завдяки тому, що як тільки якась із банд рекетирів зважувалася обкласти їх подушним податком, вони брали зброю до рук і захищали своє право на вільну торгівлю.

Льоня повіз нас в одну зі своїх недорогих, але досить пристойних закусочних. Там справді було непогано.

Ми сиділи втрьох за одним столиком. Льоня і Мишко згадували минуле, я слухав їх, іноді кивав на знак згоди, але думав про своє. В моїй уяві зринула згадка про казино «Царське полювання».

— Я можу запропонувати тобі одну зі своїх фірм, будеш її директором, — запропонував Льоня Мишкові.

— Ні, — мовив той, — я гратиму.

— Але ж тобі колись набридне, — сказав Льоня.

— Можливо, — відповів Мишко, — але не зараз.

Він говорив щиру правду, бо, навчившись вигравати, неможливо залишити гру. Пристрасть до наркотиків можна вилікувати, а от до гри — ні.

А Льоня заговорив про свої справи.

— Мені потрібно кілька лимонів зелених. Тоді, нарешті, я знайду бажаний спокій.

— Півтора мільйона, — сказав я.

— Що? — не зрозумів Льоня.

— Ти можеш одержати півтора мільйона, — повторив я.

— Стасе, — зморщився Мишко, який був упевнений у тому, що цієї ночі ми залишимо Північну Столицю.

А Льоня попросив:

— Розтовкмач більш детально.

— Ми зіграємо один раз. Лише один. Якщо твої люди підстрахують нас на шляху від казино до аеропорту, то ти матимеш мільйон.

— Ти сказав «півтора», — мовив Льоня.

— Якщо вдасться, — уточнив я.

Це був шанс. Шанс, який професійний гравець отримує тільки раз чи двічі в житті. І гріх було не скористатися ним:

— Добре, ми допоможемо, — погодився Льоня.

— От навіжений, — сказав Мишко, звертаючись до мене.

Льоня усміхнувся:

— Не переживай. Усе буде супер.

«Царське полювання» — казино закритого типу. Ясна річ, сюди не впускали по спеціальних запрошеннях, як і не зобов’язували своїх клієнтів носити смокінги. Добір гравців здійснювався за іншими правилами. Вартість мінімальної фішки в «Царському Полюванні» була десять тисяч євро. Сюди могли приходити тільки ті, хто, поївши і випивши на півтори тисячі євро, залишали п’ятдесят-шістдесят тисяч як чайові. І ті, хто, граючи на фішки по п’ятдесят тисяч, вважали, що почуття власної гідності вимагає від них поставити щонайменше вісім-десять фішок.