Євген Є - Мільйон на рулетці

Зате тут були зовсім «чесні», без будь-яких вивертів з боку казино столи, і ти міг грати, розраховуючи винятково на удачу, і знати, що тебе не обдурять.

Тут можна було зірвати куш найбільший у всій Великій Північній Державі, тому що тільки в цьому казино гра на сотні тисяч була звичайним явищем.

Льоня, друг Мишка, постарався на славу: ми приїхали до «Царського полювання» на величезному чорному як воронове крило одинадцятиметровому лімузині у супроводі двох автомобілів зі стрільцями-менеджерами.

І хоч швейцар відчинив нам дверцята зі швидкістю спринтера, та офіціанти покірно схилили голови, наша поява не викликала сенсації, тому що вся стоянка перед казино була заповнена лімузинами. А стрільців, які вартували в парку біля казино, зібралося так багато, що не було де впасти яблуку.

— Раз у житті приїжджаєш як король, — усміхнувся Мишко, — а усі роблять вигляд, що не помічають тебе.

— Рівні серед рівних, — сказав я, поправляючи манжет сорочки.

— Хочеться в це вірити.

Наш кейс набитий грошима. Ми взяли із собою майже дев’ятсот тисяч. Але коли нам поміняли наші гроші на фішки, а в «Царському Полюванні», як і в більшості інших казино, розрахунки здійснювалися винятково за допомогою фішок, їх виявилося так мало, що навіть не потрібен був лоток, щоб перенести їх від віконця каси до столика в ресторані.

— Чай за десять тисяч — це безглуздо, — мовив Мишко.

Але атмосфера вимагала цього.

Взявши Яну під руку, я повів її до обіднього залу.

Тут були свої правила, і ми не збиралися їх порушувати.

Якби я дивився новини, то упізнав би багатьох із присутніх тут людей і, можливо, не почував би себе «рівним серед рівних». Але, будучи далеким від політики, я бачив просто неймовірно багатих людей, а їхнє амплуа мене не цікавило.

Яна ж виявилася більш обізнаною за мене. Але коли вона округлила очі і мовила:

— Це ж…

Я взяв її руку у свою і сказав:

— Це не має жодного значення.

Тут починали з вечері, причому спільної.

Струнний квартет, замаскований у ніші стіни другого поверху, награвав неголосну музику. Мовчазні офіціанти снували між столиками, за якими стиха розмовляли відвідувачі. Над столиками мерехтіло приглушене світло світильників. На стінах висіли шкури і голови тварин. Балкон другого поверху, як пояс, обвивав весь зал.

Ми сиділи біля самого поруччя і, попиваючи вино, дивилися вниз, де в центрі, поблизу справжнього вогнища, четверо кухарів у білих куртках і з ножами смажили тушу лося.

Майже щодня менеджери «Царського полювання» розсилали своїм постійним клієнтам неяскраві, зі смаком оформлені буклети:

«Сьогодні на вечерю подаватимуть ведмежі лапи, смажені на сосновому вугіллі».

«Запрошуємо вас на Свято Фазана. Двісті засмажених фазанів, фаршированих оленячим м’ясом і цукатами».

«Три молодих кабани, впольовані у Торфовищах Заполяр’я».

Цього вечора подавали лосятину.

— Вип’ємо, — запропонував Мишко.

І ми випили. Заїли несмачну, немов джерельна вода, горілку холодними ягодами журавлини.

Ніхто нікуди не квапився, і ми вимушено підлаштувалися під загальний темп.

Музиканти зробили невелику паузу, зашаруділи нотами і знову почали грати щось занадто меланхолійне. Звуки віолончелі навіювали спокій.

— Вечеряти так щодня, — сказав Мишко, — було б нудно.

— А мені подобається, — обережно відгукнулася Яна.

Я промовчав, і Мишко поцікавився:

— А тобі як?

Я не переймався подібними проблемами. Мене цікавила майбутня гра. Тому відповів байдуже і стримано:

— Цілком пристойно, — і одним рухом вказівного пальця покликав офіціанта, щоб той наповнив наші келихи.

Музиканти заграли щось бравурне, зал сколихнув тихий шепіт, а кухарі унизу вишикувалися в ряд із відкупореними пляшками вина в руках і синхронно, немов придворні гвардійці, залили вином вугілля.

Кількість офіціантів збільшилася втричі. Вони зупинялися біля столиків і вислуховували замовлення:

— Шматок лопатки.

— Стегно.

— Трохи ліверу і невеликий шмат грудинки. Але не пересмажений. Офіціанти підходили до жаровні, а звідти поверталися назад з лосятиною, прикрашеною зеленню, грибами і ягодами.

Відрізавши невеликий шматочок м’яса, Яна поклала його в рот, прожувала і сказала: «Смачно».

Я кивнув на знак згоди. І ми знову підняли келихи.

Наступні ж події були настільки жахливими, що в порівнянні з ними всі мисливці, кати і могили за містом здавалися просто дитячою забавкою.