Євген Є - Мільйон на рулетці

У казино «Золотий Хвилеріз» усе так само залежало від спритності рук круп’є. Усі тридцять сім гнізд колеса рулетки були рухливими, і круп’є могли ледь-ледь піднімати край кожного з них. А оскільки під час обертання рулетки кулька встигає побувати біля більшості з гнізд, то потрапляли вони саме в ті, в які було вигідно казино.

У «Арлекіні», оздобленому різнокольоровими вітражами, офіціантки, одягнені в нібито італійські платтячка з білими фартушками, використовували висувні шипи. Так само й у «Малому Діаманті — 2».

А в «Малому Діаманті — 1» розпорядники гри «штовхали стола».

«Штовхання столу» — шулерська система, до якої круп’є вдаються так само часто, які гравці системи «червоне-чорне». Справа в тому, що при «штовханні» не потрібно ні переробляти рулетку, ні підключати стіл до комп’ютера. Досить побачити, що кулька наближається до небажаного гнізда — і штовхнути стіл:

— Виграло казино!

У колишньому матроському клубі, а нині ігровому будинку «У Зайця», персонал використовував шип, що висувався з дерев’яного гнізда, у яке була вставлена рулетка. Шип зупиняв кульку, а круп’є, який крутив рулетку, «підставляв» під нього саме те гніздо, яке мало виграти.

Ну а в казино з назвою «Біля перевалу» використовувалися столи, оснащені телескопічними ніжками, завдяки яким можна було легко змінювати кут столу, а відтак і самої рулетки, і вигравати, вигравати, вигравати, вигравати…

Більше казино в місті не було. Але в усіх грали тільки туристи. А жителі Великого Курортного Міста (не має значення бандити вони чи чесні громадяни) сприймали туриста як людину, яка привозить у їхнє місто гроші й залишає їх тут усі до останньої копійки.

Отже, якщо ти прийшов у казино, то повинен піти з‘нього з порожніми кишенями. Так вважали його працівники.

Ми повернулися в кемпінг, поснідали козячим молоком, вареними яйцями, уже прив’ялим виноградом і принесеним Толею з міста пласким прісним хлібом.

Місто, збудоване для викачування грошей туристів…

Казино, заповнені любителями відпочинку в мертвий сезон і двома десятками місцевих бізнесменів…

Хоч був серед них і один гравець-професіонал. Ні, не я. І не Мишко.

А Великий Сергій, якого я зустрів у «Золотому Хвилерізі».

«Великим» Сергія називали ще до того, як я познайомився з ним. Колись, років сім тому, він був ініціатором нашого знайомства: підійшов до мене в одному досить затишному, але дуже непривітному до чесних виграшів казино і запропонував: «Випиймо коньячку».

Він стежив за моєю грою, я бачив, що він розуміє її та й сам уміє грати дуже і дуже непогано, тому сказав:

— Залюбки.

— Не тут, — мовив Великий Сергій, коли я рушив до бару, — краще у кафе.

Ми мовчки перетнули вулицю, мовчки сіли за столик і мовчки пригубили поданий коньяк. Задля такої зафарбованої паленим цукром гидоти, не варто було приходити сюди, але потрібен був привід для розмови і першим її почав Великий Сергій:

— Ти добре граєш.

— Ти теж, — сказав я.

— Хочеш грати ще краще?

— Наскільки? — запитав я.

— Тисяч шістдесят за вечір.

На той час для мене це були величезні гроші. Але я все-таки поцікавився:

— Як?

Тоді Великий Сергій запитав у мене:

— Колесо зміщене на сектор «двадцять дев’ять — зеро». Виграли «двадцять один», «сімнадцять», «шість», «одинадцять». Яке наступне?

— «Вісім», — відповів я.

— Як підстрахуватися?

— На «тридцять два» і «п’ять».

Він схвально кивнув.

— Є одне казино. Коли роблять великі ставки, круп’є закидають кульку в порожні [5] Не закриті ставками числа. гнізда. Але так, що можна вгадати в які.

— Чим я можу бути корисним? — запитав я.

— Ти робитимеш ставки, я відгадуватиму, куди круп’є закидатиме кульку і ловитиму її своїми ставками.

Це було досить непогано. Просто геніально — вирахувати траєкторію оборотів кульки навколо рулетки і з першого разу по рухах пальців круп’є угадати, яке саме число виграє. Я, скажімо, цьому так і не навчився.

А Великий Сергій був справжній спец. І я одержував свої шістдесят тисяч тільки за те, що робив ставки.

У житті не буває випадковостей, і Великий Сергій запропонував мені гроші за роботу, яку міг виконувати будь-хто, неспроста. Він спостерігав, як я реагую на гру, як ставлюся до того, що отримую шістдесят тисяч, а він майже двісті, як на мене діє пильний погляд охорони і несподівані обшуки під час гри.

Сім років тому я був настільки молодим, що цілком годився на роль учня й асистента великої гри, і разів дванадцять Великий Сергій просив мене допомогти йому.