Євген Є - Мільйон на рулетці

Потім, коли я подорослішав і навчився тому, чого не вмів він, коли почав їздити з міста в місто, ми зустрічалися кілька разів у різних казино, говорили один одному «привіт» і вже після гри затримувалися на кілька хвилин, щоб випити чарку коньяку і перекинутися кількома фразами:

— Ти обзавівся охороною? — питав мене Великий Сергій.

— Засуджуєш?

— У жодному разі.

Він кочував одинаком, завжди пив тільки коньяк і щедро ділився побаченим у тому чи іншому казино:

— Будеш у місті Довгих Мостів, обов’язково зайди в «Джок» і в «Центральне».

Я віддячував йому тим же:

— В Останньому Західному місті — другий поверх «Царського», а в Білому — «Фаворит», «Хард Моторс» і «Просіка».

Востаннє ми бачилися майже півтора року тому, і я аж ніяк не сподівався зустріти Великого Сергія тут, у «Золотому Хвилерізі», навіть спершу не помітив його.

Я саме спостерігав за тим, як круп’є змінюють кут нахилу гнізд рулетки, не даючи мені виграти, коли Мишко штовхнув мене ліктем і сказав:

— Здається, твій приятель.

Я глянув праворуч і побачив Великого Сергія.

Він стояв через стіл від мене і робив ставку. Невелику, на три фішки. А поруч із ним були два стрільці, які не скидалися на охоронців, а, найімовірніше, просто обслуговували його.

Великий Сергій зробив ще кілька ставок і підійшов до нашого столу. Я глянув на нього як на людину, яку бачу вперше у житті, і він так само не зупинив на мені погляду.

Він глипнув кудись у кінець залу і ледь помітно похитав головою. Це могло означати:

«Не грай тут. Безглуздо».

Але я витлумачив його жест інакше:

«Не підходь до мене».

І я не підійшов.

Він ще потинявся, програв доларів сто і пішов геть. Разом із хлопцями, які його охороняли.

Я здивувався, як Великий Сергій міг опинитися у місті, де гравцям, звиклим до серйозної гри, просто нема чого робити? Але якщо мої проблеми завели мене сюди, то чому його не могли вчинити з ним те саме?

Проблеми. Згадавши про них, я відразу ж забув про Великого Сергія і почав розмірковувати над тим, як мені позбутися їх.

Упродовж дня я не виходив з будиночка. Їжу мені приносила Яна.

Настав вечір, стемніло. За вікнами стугоніло море, темряву пронизував крик птаха.

Невдовзі спалахнули гірлянди яскравих Толиних ламп. Заграв приймач, і я почув командний тон Мишка і послужливий голос Толі.

Йому було років сорок. Чимало часу він збирав гроші, а потім продав свою квартиру і купив вісімнадцять фургонів, які міг здавати тільки в кінці весни, на початку осені і влітку. Решту часу кемпінг був порожнім, і якби не ми, то він жив би тут одинаком.

Неодружений, без родичів, Толя жив самотньо. Він був тихий, завжди усміхнений і дуже привітний.

Як і наша Яна, завше мовчазна та сумирна. Дівчина дбайливо стежила за нашим харчуванням і одягом.

— Стасе, — гукнув мене Мишко, — виходь до нас.

— Не хочу, — буркнув я.

— Виходь-виходь.

Я відчинив двері, примружився від яскравого світла.

Мишко і Толя винесли довгий розкладний стіл, заставили його їжею і випивкою. Стільці вже стояли довкола нього, і пляшки були відкорковані. У невеликому мангалі палахкотів вогонь, неподалік лежало нанизане на шампури м’ясо.

Яна розклала більшість салатів, привезених з якогось ресторану, по пластикових тарілках, нарізала овочі і стояла біля столу, як хазяєчка, яка чекає на схвалення, і я сказав їй:

— Досить спокусливо.

Вона заусміхалася, а Мишко наказав сідати.

Учотирьох ми підняли по першій склянці з різьбленого скла і випили. Потім ще.

Усе було досить смачно.

Толя розповідав про себе, Яна мовчала. Я міг просто дивитися на них і думати.

І я думав про казино.

Колись, а про це свідчили самі назви гральних будинків, вони належали різним власникам: «Муха» — комусь на прізвисько Муха, «У Зайця» — якомусь Зайцеві.

«З вечора до рання», «Прибережне», «Арлекін», «Золотий Хвилеріз» — у кожного з них був свій хазяїн до початку Великої Війни за Казино.

Власника «Прибережного» застрелили у його ж машині десь на дорозі в горах. Муху вбив кілер-снайпер. Заєць, який зробив більше, ніж три десятки грабежів, виїхав до Ізраїлю, став там таким собі Монею Крайзейвердом і відростив пейси, а власника усіх трьох «Діамантів», який не прийняв пропозиції продати їх, залили у бетон і втопили в морі. Його справа й досі лежить на полиці місцевого міліцейського архіву з поміткою «зниклі безвісти»…