Євген Є - Мільйон на рулетці

Щастило подружній парі, що пила розведений колою коньяк. Фортунило дрібному бізнесменові, який після кожного виграшу телефонував комусь і кричав:

— Я знову виграв!

Везло копійчаному гравцеві-професіоналу, який уважав межею своїх мріянь виграш п’ятдесяти євро за вечір.

Усміхалася доля й двом явно звиклим до роботи з автоматами «Калашникова» молодикам.

І молоденькій дівчині, яка підійшла до столу вже після початку гри. Причому їй щастило набагато більше, ніж іншим, і зі ста двадцяти тисяч, програних до дванадцятої години ночі за нашим столом, саме вона забрала Найбільшу частку.

До того ж, грала вона виключно на «червоне-чорне», але, навіть не зважаючи на це, гора фішок перед нею постійно росла.

Мені подобалося спостерігати за нею, тим більше, що і дівчина постійно поглядала на мене. І кожен такий погляд дарував їй виграш.

Чому? Тому що я стискав лівого кулака, робив ставку — вона вигравала на «червоному». Круп’є грав останні кілька годин тільки проти мене, і я легко міг передбачити його поведінку, тому досить мені було стиснути в кулак пальці правої руки, як дівчина вигравала на «чорному».

І тут не було нічого дивного. Адже це була наша маленька проституточка.

Вона вигравала, а я усміхався, і в міру того, як у неї збільшувалася кількість фішок, мій настрій дедалі кращав.

Раптом дівчина завмерла. Я простежив за її поглядом і побачив примружене око начальника охорони «Колеса Фортуни», який дивився на неї.

От ми і пограли.

Він усе зрозумів. Він збагнув, навіщо ми прийшли сюди, зметикував, як легко ми обдурили його, і що всю гору фішок, що лежить перед дівчиною, яку він вважав випадковою відвідувачкою, ми заберемо з собою.

— Час іти, — сказав я настільки голосно, що дівчина почула мене.

Дочекавшись, коли вона збере фішки в сумочку і вийде з залу, ми пішли слідом за нею. Але на першому поверсі ми розділилися — вона пішла забирати гроші, а ми — в машину.

Коли ж проституточка вийшла з казино, я зрозумів, що грошей їй не дали.

Зрозумів це і Мишко, запитавши в неї крізь незачинені дверцята:

— Не дали?

— Ні, — вона була така перелякана, що зупинилася, не дійшовши до машини.

Мишко відчинив задні дверцята, сказав дівчині:

— Сідай, — і відразу ж забувши про неї, запитав мене: — Що робитимемо?

— Як що? Там усі наші гроші.

Ми віддали їй усе, що в нас було, тож тепер не мали нічого.

— Доведеться повернутися, — сказав Мишко.

— Еге ж, — мовив я.

Він нахилився і витяг з-під сидіння два пістолети. Я дістав з бардачка свого. Знявши їх із запобіжників і клацнувши затворами, ми вийшли з машини і рушили до скляних дверей казино.

Колесо на фасаді зупинилося, і стрілка захиталася біля сектора «головний приз».

Швейцар тільки-но відчинив двері, як ми одразу ж зіштовхнулися з начальником охорони та трьома його людьми, які збиралися подивитися нам услід з ґанку. Вони аж ніяк не чекали, що ми повернемося з пістолетами в руках.

Але треба віддати їм належне: із усіх можливих варіантів вони вибрали найправильніший — варто було направити на них дула пістолетів, як вони відразу ж підняли руки, а начальник охорони сказав:

— Усе гаразд.

— Так і має бути, — мовив Мишко. — Де наші бабки?

— Сергію, принеси.

Але перш ніж охоронець, названий Сергієм, зробив крок, він запитав у Мишка:

— Я за грошима?

— Бігом.

Він повернувся без підкріплення, з сімома перев’язаними синьою резинкою пачками грошей.

Продовжуючи цілитися в одного з його приятелів, я спершу перевірив кожну з них і переконався, що це п’ятдесятий і сотні, а не шматки нарізаних рекламних листівок «Відвідайте казино „Колесо Фортуни“», а потім сховав їх у кишені плаща.

— Спасибі, — мовив я.

А Мишко, приставивши дуло пістолета до чола начальника охорони, наказав:

— Проведи нас.

— Добре, — відповів той.

Але варто було нам від’їхати метрів на десять, як він одразу ж ударив пальцем по навушнику в правому вусі і закричав:

— Нас пограбували! Усі на вихід! — і вулиця перед казино наповнилася охоронцями, які вибігли із залів і барів.

— Погоня? — запитав Мишко. — Ну що ж, поганяємо.

Він натиснув на педаль газу…

… а за наступним поворотом в’їхав в арку прохідного двору і виключив фари.

Ми опинилися в колодязі вікон, що світилися. І нікому навіть не спало на думку шукати нас тут.