Євген Є - Мільйон на рулетці

— Знову ви? — посміхаючись, запитав він.

— Ми, — відповів Мишко.

— Якого біса?

Я одержав фішки, повернувся до нього, так само посміхнувся і відповів:

— Прийшли пограти.

— Справді?

— Авжеж.

— Ну-ну.

І ми пішли в зал: я, Мишко, начальник охорони, шість охоронців і двоє піднятих по тривозі круп’є-професіоналів.

Було дуже смішно підійти під таким конвоєм до столу, за яким уже грали п’ятеро чоловіків.

Не встиг я висипати фішки на стіл, а Мишко підсунути до нас попільницю, як круп’є-професіонали зайняли місця біля рулетки, вони замінили схожих, ніби близнюки, дівчину і хлопця, які крутили її до цього. Охорона вишикувалася навколо нас, а її начальник сів на табурет поруч зі мною.

— Прошу, — сказав він.

— Дякую, — мовив я і, повернувшись до нього, запитав: — Можна для початку офіціанта?

— Офіціанте, — гукнув начальник охорони.

І коли той з’явився, я сказав:

— Велику порцію кави.

А Мишко попросив:

— Великий келих пива. А тобі що-небудь купити? — запитав він у начальника охорони.

Той посміхнувся, похитав головою.

Коли нам подали каву і пиво, начальник охорони повторив своє люб’язне «Прошу».

Я кивнув, подякував йому, без зайвого поспіху закурив нову сигарету, покуштував каву, струсив попіл і тільки після цього взяв зі стосика верхню фішку і кинув її на «двадцять шість».

— Ставки зроблено, — сказав круп’є. Закинув кульку на протилежний край рулетки, тобто на «двадцять три», і я програв.

За столом сиділи десь осіб сім. Якщо не рахувати охорони, круп’є і нас з Мишком. Переважно ситі, грошовиті і добре одягнені, вони просто ставили фішки і прислухались до свого внутрішнього голосу. Ніякої системи, ніяких математичних обрахунків.

Але вони вигравали. Не завжди, у середньому на кожному другому коні. Але вигравали.

Чого не можна було сказати про мене, тому що яку б ставку я не зробив, вона обов’язково програвала.

Ставка — програш. Ставка — програш. Ставка — програш.

Начальник охорони дивився на мене жалісливо, як людина, що стоїть біля ліжка ідіота, який марить про політ до зірок, а я програвав гроші. Сотню за сотнею, розбиваючи кожну з них на двадцять ставок.

— Усе? — запитав мене начальник охорони, коли круп’є забрав у мене останню фішку.

— А можна ще? — запитав я.

— Звичайно.

Він сам покликав офіціанта, той поміняв для мене гроші і приніс Мишкові пива.

— Грай.

— «Двадцять шість», «чорне».

— Виграло «п’ять», «червоне».

Я програв.

Круп’є грали виключно проти нас. Адже з усіх, хто зібрався в залі, саме ми становили найбільшу небезпеку для казино. Тому воно робило все для того, щоб жодна з наших ставок не виграла. І розпорядникам гри це вдавалося.

Але треба віддати належне «Колесу Фортуни» у лояльності стосовно таких, як ми. Адже ще під час «контролю облич», або як його називають самі охоронці «фейс-контролю», працівники могли сказати, що ми є небажаними клієнтами, і просто не підпустити нас до столу.

Що ж до фахівців «фейс-контролю», то потрібно відзначити, що професіоналів серед них набагато менше, ніж серед круп’є, і не кожне казино може найняти до себе на роботу таку людину. У чому полягає її робота? На перший погляд видається, що нічим особливим вона не займається — стоїть неподалік від швейцара або сидить за монітором спрямованої на тих, хто входить у казино, камери, розглядає їхні обличчя і визначає небезпечних для казино осіб.

А «небажаних» клієнтів може бути дуже і дуже багато. Це і грабіжники, і шахраї, і повії, які влаштовують прилюдні скандали з клієнтами, і кишенькові злодії, і такі, як я з Мишком, гравці, а також шулери, п’яниці і дебошири. Якщо знати, що фахівець із фейс-контролю пам’ятає не тільки обличчя усіх, хто хоч раз створював проблеми для казино, але і майже усіх, хто зображений на фотографіях з міліцейських архівів, до яких за дуже великі гроші його пускають раз у два-три місяці, то неважко підрахувати, що він має пам’ятати, як мінімум, п’ятдесят тисяч облич. І не тільки пам’ятати, але і знати, чим небезпечний для казино власник кожного з них.

Ми становили загрозу для казино, а тому воно робило все, щоб ми не виграли. Через те всім іншим гравцям за нашим столом того вечора щастило.

Не проходило кону, щоб хто-небудь із них не вигравав. Граючи проти нас, казино змушене було піти на це. Але такі витрати були виправдані, бо всі разом гравці не виграли і ста тисяч, натомість якби вони дозволили грати нормально нам, ми забрали б у них значно більшу суму.