Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув запальничкою і сказав байдуже:

– Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріли на них? Я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує – не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, тим більше, торкатися досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин «дійшов до кондиції», тепер міг обережно промацати його.

– Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, – сказав, дивлячись чесно й віддано.

– Киньте, – обтер масні губи Валбіцин, – приємно, ще приємніше… Ми свої люди, ви залишились в оточенні і прийшли до німців, мені довелося переходити лінію фронту, отже, пов'язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я – свою, і повинні до кінця тягнути лямку.

– Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, – обережно мовив Марков.

– Так, – стукнув долонею по столу Валбіцин, – так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

– Ми з вами? – - нарочито недбало заперечив Марков. – Надто мізерна роль «Цепеліну».

– Не кажіть! – червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. – «Цепелін» ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! – Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

– Так, пане Кирило, – мовив, – ви ас, справжній ас розвідки і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція – і ціла війна… Неспівставні виміри… – Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

– Не кажіть, бо не знаєте… – насварився пальцем Маркова Валбіцин. – Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчениїї розвідник, як штурмбанфюрер Краус, сам Отто Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив талісман – брелок для ключів у вигляді бронзового чорта. Брелок з подряпиною – герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це пане Григорію?

– Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й його талісман?

– Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є одна людина, котра вчинить… – нараз осікся. – Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували найзасекреченішоп агента, який скоро полетить у радянський тил і якого поблагословив сам Скорцені!

– О-о, це надзвичайно! – вигукнув Марков. – Вип'ємі за успіх цього агента. – Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця.

Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову – взагалі п'янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав – мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: – Бо нам з вами пане Кирило, дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.

– Він має такі документи!.. – почав Валбіцин хвалькувато.

«Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусі прикмету, звання, посаду…»

Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.

Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину – раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у «Цепеліні».

У машині Валбіщш одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної й брудної холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але цього разу доріжка до кімнати ще існувала, цей Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім мелодійним дзвоном, розбитого скла.

Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.