Родіон Рахімов - ЧОРТІВ ПОСОХ

© Родіон Рахімов, 2019

ISBN 978-5-4496-0921-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Друкувався в періодичній пресі як журналіст і публіцист. Був абсолютно безголосим, коли треба було підспівати всесильному гласу світу цього, і голосив, коли треба було сказати своє вагоме слово на користь тих, хто не міг висловитися. Як прозаїк друкувався в багатьох центральних і регіональних газетах, журналі «НАША ВУЛИЦЯ» та альманасі «ПРОЗА». Автор трьох книг: «Будяк. Репортаж з піднебесся», «Діалог. На порозі останньої війни», «Чортів посох».

Цікава штука життя. Крутишся, крутишся і робиш все правильно. Але життя робить свої корективи, і підносить сюрпризи, від яких починаєш не тільки думати, але ще й писати. І те, що вийшло, перед Вами. Може бути, з наївною завданням не залишити Вас БАЙДУЖИМИ до всього навколишнього, бо рано чи пізно воно торкнеться кожного з нас. В природі все взаємопов'язане. Помах крил метелика може викликати ураган. Сльоза голодної дитини, що впав на землю, може викликати повінь. Крик відчаю знедолених війною людей може викликати землетрус і тайфуни. Давайте не дражнити гусей!

Що стосується мене, я завжди був в опозиції до всього поганого з вірою в торжество справедливості».

З повагою, Родіон РАХІМОВ, журналіст, письменник-публіцист, еколог, громадський діяч, член Спілки письменників Росії.

День видався напрочуд ясним. Весь попередній день і вечір я тішив себе надією, що буде нельотна погода і відкладуть стрибки. Але марно. І ось старенький «кукурузник», відірвавшись від бетонки, нахиливши зеленими пооббиваними крилами, набирав висоту. Стрибнути з парашутом для людини, якій стілець, поставлений на стіл, щоб загорнути лампочку, була вже висота – крутилася голова і тряслися жижки – була мрією всього життя.

– Такого страху раніше не було, – казав я інструктору, синеглазому «однокашнику» Иршату Шаріпову, колишньому льотчикові, який зберіг оптимізм, незважаючи на життєві негаразди, намагаючись перекричати ревіння мотора. – Ми ж з тобою в льотне училище надходили, страх з'явився потім. Коли я здуру за безкоштовним квитком профспілки поліз на Останкінську вежу посидіти в Срібному залі з двигающимся підлогою. Попиваючи шампанське помилуватися вогнями вечірньої Москви.

Але коли нас, неабияк накачаних не тільки шампанським, вивели на оглядовий майданчик з прозорими підлогами, серце і йокнуло. Я чомусь відчув під собою не висоту, а безодню прірви і від падіння в яку відділяло лише тонке скло, мов тріснутий лід. Довелося поміняти професію промислового альпініста на тесляра.

Ось і зараз боязнь висоти навіть гірше ніж на горі Ай-Петрі в Криму. Пам'ятаю, так само тремтіли коліна там, нагорі, коли я, бажаючи подивитися на море з висоти пташиного польоту, до жовтим огородженням підійшов тільки після трьох склянок «Чорного полковника». Вино додало мені сміливості і сили, став відчувати себе якось по-новому. А може, все-таки треба було «смикнути» грам сто п'ятдесят коньяку. Для хоробрості!?

– Нічого, клин клином вибивають, ось стрибнеш з парашутом, і все пройде!

– Тобі легко сказати, стрибнеш, але як це зробити? Зізнатися, один раз я вже стрибав у Коктебелі в Криму під час літньої відпустки. Хоча відчуття були невимовними, назвати це стрибком було важко. За п'ятдесят гривень разом з парашутом підчепили з берега на довгому фалі, потягали за катером над затокою і кинули в холодну морі біля гори Хамелеон. Тай страх не пройшов. А мені хочеться вільного польоту, як уві сні розкинути руки – крила і літати над землею.