Родіон Рахімов - ЧОРТІВ ПОСОХ

…«Крилатий» подивився на мене своїми котячими очима з таким виглядом, ніби знає про мене абсолютно все.

– Скажи-ка… мать твою! Чому ви зі своїм дружком Федькой Караваєвим паркан Семенову ламали? Згадую. Але після райського життя нічого в голову не йде.

– Вистачить, балда, скрипіти мізками. Все одно толку ніякого – він клацнув пальцем, запахло озоном… і морозною свіжістю.

…І я вже кочуся з Млинової гори. Мені тоді було п'ять чи шість років. І ми з хлопцями каталися з кар'єра. Хто на чому: санки, лижі, ковзани – все було в ходу. А я стягнув у мами білизняний оцинковане корито з заокругленим дном і на заздрість хлопцям пролітав зі свистом по пухкому снігу до самого ставу!

– Дивіться, дивіться! Чиясь корова втекла, – вигукнув один з хлопчаків, показуючи мокрими від снігу рукавицями у бік Крижаної дороги. Туди, куди ще затемна виїжджали наші батьки ставити стаханівські рекорди, вирубуючи ліс. Ще був далекий той день, коли на місці нашого селища буде шуміти молода посадка сосен і ялин в людський зріст. І лише старі липи, як німі свідки того, що сталося, будуть ще довго стояти в тих місцях, де була семирічна школа, клуб, гаражі та магазин.

Не стане лісу – не стане і роботи. І люди роз'їдуться хто куди, у пошуках роботи і хліба насущного. Щоб потім іноді приїжджати під час літньої відпустки. І, скупавшись у обмілілої річки Тибильке, поридати в зеленій траві, згадуючи про минулі дні важке, але щасливе життя.

Всі обернулися. Попереду машини, навантаженим лісом, під гудки і улюлюкання двох вантажників в кожушках, що сидять на колодах, стомлено втік олень. Мабуть, гнали його з самого «Шайтан барака», де заготовляли ліс для сплаву. Влітку дороги раскисали. І тому ліс намагалися звозити до сплаву по Крижаній дорозі, яку спеціально розчищали від снігу і поливали водою, перетворюючи дорогу і узбіччя на суцільний каток і крижані гори. Через них не те щоб звіру, але і людині не вибратися. І звірі, потрапивши в цей крижаний жолоб, бігли до самого селища.

– І зовсім це не корова, а лось, – сказав один з хлопців постарше.

– Гайда, дивитися!

Нас як вітром здуло. Коли ми, засапавшись, прибігло до магазину, на площі вже юрмилися люди. І навіть колгоспниці з сусіднього колгоспу, постійно влаштовують скандали в черзі за хлібом, висипали з магазину, покидавши свої черги.

Це був олень-підранок. Мабуть, хто в нього стріляв.

І його вже встигли зловити і прив'язати до стовпа з хрипящим гучномовцем, з якого співала жінка «про милого і не підшиті валянки». З грудей і коліна передніх ніг сочилася кров. Великі карі очі у страху косили по сторонам.

Звістка про те, що спіймали оленя, з швидкістю блискавки облетіла селище. І всі кому не лінь, поспішали подивитися на лісового красеня.

І ось, як завжди це буває, наглядевшись, почали сперечатися, що з ним робити. Думки одразу розділилися надвоє. Ми, діти, жінки і чоловіки посердобольнее – наполягали виходити оленя на кінному дворі та відпустити на волю в Урман. Але інша половина була сповнена рішучості пристрелити і поділити м'ясо порівну.

Коли спір дійшов до найвищого напруження, і всі вишикувалися стінка на стінку, і були вже готові до рішучих дій – варто було кому-небудь чхнути, всі сприйняли як сигнал до дії – з'явився Семен Семенович Семенов, на прізвисько «Моряк». У своїй незмінній чорній шинелі морського офіцера з якорями на гудзиках і чорній шапці зі слідом кокарди на лобі.

– Що за шум, а бійки немає?

Всі в селищі його побоювалися. Чи То тому, що він був визнаним убойщиком худоби і постійно носив у чоботі гостро наточенный мисливський ніж з красивою інкрустованою металом ручкою, то за його відлюдним. Знаючі люди говорили, що він був справжнім комуністом і сидів у Сталінських таборах. І випустили його після смерті вождя. Ми, діти, думали, що він убив своїм ножем свого мучителя і вийшов із в'язниці. А потім звільнив і інших, тому що час від часу в селищі з'являлися такі ж, як він, похмурі люди у військових шинелях і влаштовувалися на роботу. Семенов і дозволив вся суперечка. Підійшов до стовпа і полоснув ножем по горлу оленя. Всі ахнули!

Увечері в нашому домі теж варилося оленяче м'ясо, принесене моїм батьком швидше за незнання, ніж свідомо. Він весь день був на кінному дворі, де працював конюхом. І до вечора провозився з жеребой кобилою начальника ліспромгоспу Романова, поки та не вирішилася, і не знав всього того, що сталося вдень. Йому сказали, що зарізали пораненого оленя, і м'ясо поділили всім бажаючим.