Родіон Рахімов - ЧОРТІВ ПОСОХ

– Вернадський.

– Мікеланджело.

– Хемінгуей.

– Брюллов.

– Айвазовський.

– Чехів.

– Булгаков.

– Достоєвський…

– А довго чекати-то? – запитав я.

– Тут час не має ніякого значення, – сказав Жук.

– А все ж таки?

– Десь проміж-жутке між миттю і вічністю.

– Ну, ти й філософ, – посміхнувся я.

– Так і є. Діоген я, з Синопа.

Я підставив палець.

– Спасибі, – сказав Жук-Діоген.

– Данило Бородулін із Кордон-Тибиля, – представився я.

– А це не той Діоген, який жив у бочці, і сміявся над традиційними формами життя, і оголосив себе «громадянином світу»? Жив як собака і хотів допомогти людству повернутися до матінки природи? І тактовно послав самого Олександра Македонського? – видав я свої мізерні енциклопедичні знання про нього.

– Ось тому і тепер літаю над ж-жаровнею…

– І як давно?

– Поки не буде наступної реінкарнації – переселення душі.

– А це вже пекло? – здивовано запитав я.

– Ні, скоріше всього передбанник. Або приймач-розподільник, називай, як подобається, – пролунав басом генерал.

– А де Небо?

– Рай там, на Землі, – сказав Жук-Діоген, посміявшись разом з усіма.

– Вибачте, – сказав я в подиві. – Я не можу, погодиться з тим, що ви називаєте Раєм, після того, що я там бачив. Земля найбільше схожа на випробувальний полігон для людства, не більш того, де кожен повинен пройти свою дистанцію, в кінці якої, може бути, видають картку – квиток з позначкою про придатність до подальшого перевтілення.

Але тут щось клацнуло. І я кудись перемістився…

… – Ну що, Бородулін, він же Гадюкин, він же Билкис, він же Абдул-Саїд, він же… Далі був довгий список імен і прізвища, тих, кого я колись уявляв. – Будемо відразу визнаватися або грати в несознанку? В очі дивитися в очі!

Тепер я здогадався, що влип і влип по-крупному. І контора тут була серйозна. І тут заправляв усім цим той самий з крилами – мужик серйозний, ім'я якого всує ніхто не згадував і не вимовляв уголос, щоб не накликати біду.

Я весь зіщулився від страху.

– Ну що!? Почнемо з самого початку, з сотворіння Землі… твою мать!?

– Натякаєте на те, що я був Адамом? – несміливо запитав я.

– Бач, куди даєш! Ні! Ти був повзучим гадом… мать твою! – кричав «Крилатий», жестикулюючи. Пальці, скручені часом, погано слухалися, і виходило по-блатному – віялом. Мені було погано. Від смороду і смороду нудота підкотила до горла. Та ще цей з питаннями! Мені мат завжди різав слух. Ну, коли молотком по пальцях, це зрозуміло. Але він спеціально крив добірним триповерховим матом, щоб, значить, мені було ще гірше. Але я перечити не міг. Він тут головний! Нічого не попишеш?

З його слів мені відразу стало ясно, що він люто ненавидів самого Творця, всіх матерів, і особливо тих, хто щось створив: письменників, художників, скульпторів і композиторів.

– Мені не зрозуміло, – запитав я, – чому я потрапив в цю компанію? Що я зробив такого, що удостоївся такої честі?

– Ти, мать твою, повинен був вкусити Єву за стегно, – продовжував він, читаючи мої думки. – Або хоча б яблука в саду. Ні ж… замість цього ти увивався за нею… будував оченята, щоб тебе… сука повзуча…

– Так вона ж з ребра Адама? Я за неї не відповідаю…

– Саме так! Не те ребро – не ті пішли нащадки. В результаті, і мені клопітно і Творцеві зайвий головний біль! А у нас з ним Договір, щоб усе було порівну: світла і темряви, добра і зла, сміху і сліз. Де якийсь перекіс, тут же десь висловлюється катастрофою всесвітнього масштабу…

– Я вимагаю адвоката! – сказав я.

– Що, надивився голливудких фільмів?

Тут він клацнув пальцем. Вжик!

…І я вже на Дні Народження Землі. Уявляєш? Перший день! Всі з голочки: небо синє, синє, вода чиста, як сльоза немовляти, гори, вмиті дощем, блищать, як у кота яйця… Оба-на! З ким поведешся, від того і наберешся! Це я вже нахапався від «Крилатого». Так от всі новехонько! Трава зелена – презеленая, ні одна, прошу вибачення, падла… ще не встигла загидити. Куди не повзи, скрізь чистота. Кругом ягоди і фрукти, і ніяких там тобі хімікатів. Ні комарів, ні мошок, одні бджоли десь нагорі дзижчать. І Єва голяка бігає по зеленій траві, і з Адамом заграє, сміхом заливається, водою з струмка кокетливо ніжкою на нього бризкає. Красива така, зараза!

Кусати, кажеш? Чим кусати? У мене і отрути-то немає. Бо я тут одні ягоди і фрукти ковтаю. Піду краще на камінці під яблунею погреюсь.

І тільки влаштувався на сонечку калачиком, як тут щось клацнуло… І я постав перед «Крилатим».