Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

Згадка про мірошницю виявилася вдалою – Муха зареготав і мовив із заздрістю:

– Я вам скажу: від тої дівки і я б не відмовився. Вродлива мірршниця, прошу я вас, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

– Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, й вечеряв, а інших – до клуні спати…

– Начальство! – не те що схвалив, а й не полаяв Муха. – Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. – Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. – А мені йти чи ні? – запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох – були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов'язково живим і бажано непораненнм. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено й вихід у Мухи один – або здатися, або кулю в лоба.

– А як хочете, друже сотнику, – одиовів Юрко і взявся за ковбасу. – Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

– Тоді ми ще відпочинемо. – Поліз на верхні нари, ліг, звісивши басі ноги. – Люк засуньте, – попросив, – бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика, також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією, поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

– Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши шмайсера, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув ляду, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

«Не до добра сквирить», – подумав, але одразу ж забув про птаху: ішов, сторожко прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще пе піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами – до краю галявини лишалося кілька кроків, аж Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, – найсмачніша їжа в світі.

У цьому лісі мають бути всілякі гриби: білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився шмайсером за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив па крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов. Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок – обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.

Радист виявився не боягузом, йому все ж удалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко, мов заворожений, дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок – вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, скримцював їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

– Догрався? – спитав мало не приязно. – Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох – певно, ще не міг усвідомити всього, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова задоволено. Капітан перевернув радиста обличчям догори. Нахилився і тицьнув пістолетом у підборіддя.

– Ну, гад, – видихнув, – кінець тобі!

Радист зрозумів, що зараз його пристрелять, – обличчя в нього скривилося од жаху й сіпнулося: намагався ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:

– Не вбивайте мене!..

– Відповідай! – наказав Толкунов, ставши на коліна. – Хто закинув вас? «Цепелін»?

– Так.

– Завдання?

– Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.

– Знайшли?

– Вчора.

– З «Цепеліном» зв'язувались?

– Двічі. Повідомили про приземлення й потім про те, Що починаємо виконувати завдання.