Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Так, за успіхи, – ствердив, – наші успіхи – це й ваші успіхи, гер Марков, успіхи всього «Цепеліну». На жаль, останнім часом у нас була смуга невдач, та іноді одна вдало проведена операція примушує забути попередні провали. Чи не так, пане Григорію?

– Чиста правда! – щиро й гаряче підтримав його Марков, бо Валбіцин торкнувся теми, котра найбільше цікавила його. – Чиста правда, і я переконаний, що, маючи таких визначних спеціалістів, як ви, пане Кирило, «Цепелін» не може працювати погано. – Він явно підлещував Валбіцину, але той перебував у стані, коли навіть відверте підлабузництво сприймається зовсім нормально.

– Так, – ствердив Валбіцин, – ми мусимо відігратися перед червоними, я скажу вам відверто: абверівська школа застаріла й нас вчасно передали імперській безпеці. Канаріс виявився старою свинею і зрадником, і ми ще довго видихатимемо його методи.

«Не так уже й довго, – злостиво подумав Марков, – не тіште себе ілюзіями, пане Валбіцин, бо скоро, дуже скоро Червона Армія буде в Берліні, і вам кінець, малошановний пане, бо вже я постараюсь, аби не заховалися, не зникли…

– Я цілком згоден з вами, – серйозно мовив Марков, – підготовка агентів зараз значно поліпшилася, ми закидаємо їх більше, ніж раніше, це дається взнаки, я чув, що навіть сам обергрупенфюрер Кальтенбруннер непоганої думки про «Цепелін».

– На жаль, ви не зовсім у курсі справи, Марков, – заперечив Валбіцин. Він наклав собі повну тарілку закуски й почав жадібно їсти. Закуска, хоч і була, зважаючи на картки, в основному овочева, відтягувала остаточне «входження в кондицію» Валбіцина, це не зовсім входило в плани Маркова, і він знову наповнив чарки.

Пан Кирило автоматично взяв свою, вихилив, як воду, без тостів і продовжував жувати, втупившись у тарілку. Лисий череп його порожевів, а борлак рухався рівномірно і якось заспокійливо.

Марков підняв майже порожню пляшку й показав її офіціантові. Той одразу зрозумів його і приніс ще одну, содко посміхаючись і кланяючись ще здалеку. Видно, метр попередив, кого обслуговує: навряд би так сонячно усміхався рядовим відвідувачам у цивільному.

Валбіцин, побачивши ще – одну пляшку, подивився на Мркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки пошамкав губами й запитав не дуже рішуче:

– А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив, – і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полка ніколи б не дали, так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник «Цепеліну» мав неприємності, була і його заслуга – кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп вдалося завчасно попередити Центр.

Недарма їв він, лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, хліб у «Цепеліні» (й пив коньяк в разі потреби, як сьогодні). І якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне – не бути нав'язливим…

Вони вже дісталися середини другої пляшки, коли повз їхній столик, вихляючи стегнами, пройшла дівчина. На кілька секунд затрималась, глянувши оцінююче.

– Сумуєте? – посміхнулася відверто заохочуюче. – У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

– Ти, ципо, – мовив грубо, – ану мотай звідси!

Дівчина не розгубилася.

– Одразу видно – імпотенті, – мовила нахабно й пішла далі.