Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Якщо почуємо постріли, – запевнив Бобрьонок, – ми увірвемось у схрон.

– Ні, – похитав головою Юрко, – не вийде. Там близько підійти не можна. Галявина й береза над люком… Повинні ховатися в кущах, а мені самому доведеться радиста… примушувати.

Бобрьонок невдоволеио покрутив головою.

– Не подобається це мені.

– І мені, – ствердив Толкунов.

– Нічого, – заперечив Юрко, – вони ж не чекатимуть.

– А ти гарніш хлопець! – Толкунов ляснув Юрка по плечі. Але тут же трохи відступив: – Для чого пішов до бандер, так і не розумію…

– Досить про це, – обірвав Бобрьонок. – Давайте ще раз обміркуємо все. Зараз сюди прибуде опергрупа районного відділу безпеки, вона прикриє тили, а вже нам з тобою, каштане, брати радиста.

– Що брати!.. – покрутив головою Толкунов. – Брати тьху, аби свого поганого носа висунув.

– Висуне… – Юрко відвів погляд від лампи, вперше подивився просто у вічі майорові. – Я зроблю так, що висуне.

– Тобі впевненості не позичати, – пробуркотів Толкунов.

– А мені це подобається, – раптом широко й відкрито посміхнувся Бобрьонок. – Подобається твоя впевненість.

– Хто мене запідозрить? – Юрко облизав сухі губи. – Муха? Так ми з ним пліч-о-пліч з оточення виривалася. А радист мусить виконати наказ.

– Твоїми б вустами мед-пиво пити! – мовив Толкунов, але не так похмуро, як раніше. – Гей, Вікторе, – гукнув у розбите вікно, – гайда до сільради, візьми в «яструбка» автомат. Скажи: позичаємо, вдень віддамо, а то ще розрюмсається.

«Віліс» від'їхав, і відразу з протилежного боку вулиці почувся гуркіт мотора. Голова вискочив на вулицю, замахав руками, і автомобіль з оперативною групою зупинився біля подвір'я.

Частину полігона відгородили колючим дротом і нікого не підпускали туди. З Берліна прибула спеціальна есесівська команда, яка охороняла об'єкт, – кремезні хлопці з автоматами, котрим заборонили вести будь-які розмови. І все ж треба було знайти якийсь ключ до розгадування таємниці полігона.

Але який? Чим більше обмірковував цю проблему Сивий, тим більше переконувався, що навряд чи зможе щось придумати. Догадувався, що таємничий полігон і попередня секретна акція із закиданням через лінію фронту розвідницької групи – дві ланки одного ланцюга. Однак чого вартий його здогад? Потрібні були факти, а Марков – так називався він у розвідшколі «Цепелін» – не мав жодного факту.

Правда, одного разу, затримавшись уранці біля входу до школи, побачив перед ворітьми полігона чорний «мерседес» і трьох чоловіків у плащах, які вийшли з машини. Але що з того, коли ні облич, ні номерів автомобіля не міг розібрати?

Марков працював з курсантами майже автоматично й скоро відпустив їх. З голови не виходили троє в плащах, перед якими розчинилася брама найсекретнішого об'єкта. Що вчинити? Простежити за чорним «мерседесом» не мав змоги, до міста добирався автобусом, іноді підвозив хтось із начальства – можна було б, щоправда, відійти пішки кілометр чи два, заховатися десь і засікти номери «мерседеса». Але, добре подумавши, Марков відкинув цю ідею. До міста, дев'ять кілометрів, всі їздять службовим автобусом, його відсутність помітять, затримають автобус. Далі: хтось може побачити, як він іде пішки, а це, безумовно, викличе підозру чи небажані розмови.

Та й що дадуть йому номери машини? Певно, берлінські – ну й що? Ще одне підтвердження того, що акція запланована й проводиться Головним управлінням імперської безпеки? Так він і без того знає це.

Варіантів виходу на секретний об'єкт фактично не було, і Марков зовсім занепав духом. У їдальні під час обіду зустрів оберштурмфюрера Телле, ввічливо розкланявся з ним – інтуїтивно він завжди тримався трохи оддалік Телле, вважаючи його розумним і хитрим ворогом, і обер-штурмфюрер відповів йому сліпучою посмішкою. З цієї посмішки можна було зробити висновок, що Марков найліпший друг Телле, але старі працівники школи знали, що оберштурмфюрер щедрий на посмішки, котрі, як правило, не відбивали його справжнього ставлення до людини.

Марков почав їсти суп і згадав, що вже тиждень не зустрічався з Телле, а це означає… Опустив ложку в тарілку й почав задумливо помішувати суп. Ніхто не давав Телле відпустки, й нікуди він не їздив. З поїздок до Берліна чи на інші об'єкти не робили таємниці, отже, оберштурмфюрер виконував спеціальне завдання. Мабуть, пов'язане із створенням нового секретного об'єкта.

«Ну й що? – осмикнув сам себе Марков. – 3 Телле на цю тему не побалакаєш; через п'ять хвилин стане відомо начальникові школи, а це – провал».