Ростистав Самбук - Бронзовий чорт

– Так, це знає кожна радянська людина.

– Бачите, знаємо й ми. Та от, ви одержуєте всякими правдами й неправдами запрошення на це урочисте засідання або до якогось іншого приміщення, де будуть присутні партійні та радянські діячі, а також великі воєначальники, особливо сам Верховний та керівництво Ставки, Вам зрозуміло?

– І знову Іполитов кивнув мало не автоматично. Звичайно, він давно вже збагнув, куди гне Краусс. Але чи відомо цьому самовпевненому штурмбанфюреру, як важко одержати перепустку на таке засідання? На урочисте, правда, легше, але пронести міну повз пильних чекістів мало ймовірно. Проте чого загадувати наперед, нехай зараз повірять, що їхні ідеї можуть здійснитися, а далі буде видно.

Ганс клацнув замками портфеля, зазирнув у нього, наче школяр, що збирається дістати підручники. Запросив Іполитова подивитися. Той глянув і побачив звичайну скриньку – невже ця шкатулка має страшну вибухову силу?

У відповідь на його подив Ганс сказав:

– Ви заносите портфель до залу, в якому міна має вибухнути, непомітно залишаєте його, а самі зникаєте. Решту робить ваша дружина. У призначену хвилину вона подасть радіосигнал, і міна вибухне.

– Просто й сердито, – додав Краусс.

«Звичайно, задумано сердито, – вирішив Іполитов. – Але не так це просто. Он у вас як вийшло… Полковник Штауффенберг залишив міну під самими ногами у фюрера, ну й цо? А хто мене пустить крутитися з міною під ногами…» – Іполитов сам жахнувся цієї думки, хотів поділитися своїми сумнівами з Крауссом і Гансом, але вчасно затнувся і промовчав. Прямо називати речі своїми іменами не годилося. Тим більше, що кожен міг зрозуміти його по-своєму, а щодо справи Шїауффенберга, всяка, навіть маленька, невизначеність могла мати трагічні наслідки. Певно, Краусс збагнув, які думки хвилювали Іполитова. мовив так, щоб відповісти на невисловлене запитання, в той же час ніхто не зміг би зачепитися за жодне його слово:

– Це міна великої вибухової сили. Я б сказав – величезної. Те, що ми мали раніше, не йде в жодне порівняння…

Іполитов зрозумів його й вдячно нахилив голову. Так, розвідка не шкодує нічого для його місії, і вона мусить удатися. Звичайно, він же пестунчик долі, все в його житті здійснювалося.

Украв гроші – втік. Захотів улаштуватися на добру роботу – знайшов роззяву-начальника. Вирішив перейти лінію фронту – будь ласка, тут тобі і визнання, і довір'я, Навіть шаноба. Це ж треба! сам Скорцені…

Засунувш руку в кишеню, Іполитов намацав бронзовий брелок, пбдарований у Фріденталі.

Його талісман, йбго щастя…

Рвані й злі хмари мчали назустріч машині низько над лісом, наче хотіли зачепитися за верхівки сосен, але обминали їх і мчали далі, несли з собою сквиру, проте не могли пролитися дощем. Погода псувалася, а розшукувачам це було зовсім ні до чого, особливо тепер, коли «віліс» стрибав по вибоях дороги між Дідиловом і Квасовом.

Віктор витискав з машини все, що міг, і Бобрьонок з Толкуновим трималися міцно, аби не вилетіти з машини на крутому повороті.

Близько півночі, коли вони ще сиділи в Дідилівській сільраді її розмовляли з головою, пролунав дзвінок з районного відділу держбезпеки. Черговий повідомив: щойно дзвонила якась дівчина з Квасівської сільради – там об'явився німецький диверсант, і голова з «яструбками» пішли брати його. Оперативна група виїжджає в Квасів, але від райцентру до села сорок кілометрів, а з Дідилова десять – отже, начальник райвідділу розпорядився в разі можливості додзвонитися і повідомити їх…

Бобрьонок, не дослухавши, кинув трубку: кожна секунда дорога, невже не розуміє цього балакучий черговий?

Толкунов, побачивши вираз обличчя майора, уже підводився, голова щось сказав, однак не було часу ні на пробачення, ні на пояснення – добре, що Віктор дрімав тут же, на лавці в сінях, йому-то нічого не треба було пояснювати – через кілька секунд «віліс» рвонув до Квасова як навіжений, розтрушуючи колесами пісок сільської вулиці.

Лише тоді Бобрьонок розповів, що сталося.

Толкунов покашляв у кулак і мовив незадоволено:

– Кажеш, голова з «яструбками» пішли брати?

– Гадаєш, мені це подобається? Чорти б їх забрали, невже диверсант утече?

– Усе може статися, – якось флегматично відповів капітан, та одразу вибухнув гнівом: – Теж мені художня самодіяльність! Пішли диверсанта брати, нам би його дай боже взяти, а то «яструбки»!

У глибині душі Бобрьонок поділяв капітанові почуття, але повністю погодитися з ним не міг, – Люди життям ризикують, а ти…», – - сказав несхвально.