Павло Добрянський - Лукаві замашки

Записну книжечку з гріхами райських мешканців у саду під каменем ховав. Нині витяг, бо мав поповнити новою інформацією: засік Марію Магдалину.

- І хто б міг подумати, що вона з чортякою колеса крутить? - тішився Комашка. З-за кущів він бачив, як вона чортяці підморгувала, а той мало її очима не поїдав та ратицями по арфі смалив, аж іскри зі струн сипалися.

Кілька років приглядався Комашка до раю, і на стіл Саваофа лягла чимала скарга-інформація: «...Чим оці святі в раю тільки не займаються. Замість корисної праці нипають по райському саду з кутка в куток. Вони, бачите, стихійно на гуслях бренькають. І це замість того, щоб об'єднатися в гуртки художньої самодіяльності та виступати на рівні вимог сьогоднішнього дня! А райські дівиці з жиру бісяться: то .з ангелами хихикають, то чортам через огорожу язики показують. Де ж наші моральні устої, господи?..»

- Знову Комашка тут? - потряс у повітрі кулаками Саваоф. - У пекло його, негідника!

- О ні! - насторожилися чорти. - Цей номер не пройде.

А тим часом Стратіона Комашку витурювали з раю. Тепер і рай, і пекло під посиленою охороною. Звідтіля вдень і вночі стежать, як Комашка блукає від однієї до другої брами. Залишився йому єдиний шлях - повернутися на землю. Подейкують, ніби веде з кимось переговори на високому рівні про придбання ангельських крил.

А що, як дістане по знайомству?

Земля у тривозі - робить усе від неї залежне, здоб зірвати цю операцію.

Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг:

- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.

Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше: ледве-ледве заліз досередини.

Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову:

- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.

- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!

Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління: яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.

- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!

У цей час водій різко пригальмував.

- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!

- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.

Пасажири розреготалися:

- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.

- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.

А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.

- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.

Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує:

За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги: ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!

Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить:

- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та:

- Є, - каже, - огірки, є і што лі... Оце-о, - бере в руку великий огірок, - огірком називається, а оце, - показує маленький, скоцюрблений, - што лі!

- Зупинка «Рак»! - першим виходить з кабіни шофер. - Колись татари, як захопили цей -край, спорудили на горбі монумент на честь перемоги.

«Тоді, як рак свисне!»- сказали люди і монумент знесли, а натомість зліпили рака.

Велетенський рак ніби сповзає з гори - в клешнях бочівку тримає, а звідтіля чиста, мов скло, вода фонтаном б'є.

«Пийте на здоров'ячко!»- лукаво підморгує чорними очицями рак.

П'ємо і в душі дякуємо добрим людям.

- Ну, то на коня! Попереду ще добрий шмат дороги, - каже шофер.

До автобуса заходить нова чорнобривка-пасажирка. На пам'ять чомусь одразу спадають слова: «А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне...» Поглянула, ще й усміхнулася:

- Біля вас місце вільне?

- Звичайно, прошу, - мало не втискаюся у стінку автобуса, бо сусід навпроти аж встав із сидіння.