Павло Добрянський - Лукаві замашки

- Гарно ж тоді пани забавлялися, - перегодом кажу я.

- А ви гадаєте, - запалює люльку Василь Іванович. - Тепер настільки люди до добра звикли,

що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити - в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта - на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..

Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.

- А ви стеліться на розкладайці, - обернувся до мене на порозі.

- Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.

- Як собі гадаєте, - відповів на те й причинив за собою двері.

Вранці я прощався з господарем.

- Приїжджайте ще, - казав він мені.

- Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..