Павло Добрянський - Лукаві замашки

Того ж вечора Комашка зробив зауваження сусідці, щоб пса тримала в кімнаті, бо він тявкає під його дверима. Іншому сусідові в найкатегоричнішій формі заборонив користуватися магнітофоном, третього, поверхом вище, попередив щоб той не човгав пантофлями по підлозі, бо в Комашки нерви розхитані.

Одним словом, за кілька тижнів увесь під'їзд обурювався:

- Де оцей тип на наші голови взявся?!

Тоді Комашка вирішив їх провчити - дванадцять півнів поприпинав на балконі, а сам, наче бог на хмарині, возгсідав біля них. Наступного ранку півні навперебій вдарили своє голосисте: «Ку-ку-рі-і-ку-у-у!» Першим, кому здали нерви, був поет Гіленко. До нього з вранішньою зорею любила завітати муза. Півняче галасування явно сполохало богиню, й обурений поет постукав до Комашки в двері.

- Я людина інтелігентна, і курники мені заважають, - почав лагідно.

- Ах, пардон, - ковзнув Стратіон у відповідь глузливим поглядом. - Завтра я влаштую солов'їний гай - для вашої музи.

Нахабство Комашки підняло на ноги всіх сусідів - вранішній штурм його дверей чимось нагадував взуттєвий магазин, де тільки-но подали на прилавок наймодніше жіноче взуття.

Коли гамір ущух, - сусіди розійшлися на роботу, - Комашка апетитно поснідав і подався до міста. Повернувся додому в піднесеному настрої, розкрив коробку, витяг зелену гумову жабу й поклав на балконі. Ефект перевершив усі його сподівання. Ледь він качнув повітря- жаба застрибала. Перелякані півні зчинили такий лемент, що перехожі мимоволі дерли голови на балкон.

Відтоді, перш ніж іти на роботу, Стратіон лякав щоденно лівнів жабою і довів сусідів до того, що ті поскаржилися куди слід.

Товариський суд був невблаганним - Комашку знову оштрафували і зобов'язали ліквідувати птахоферму на балконі.

Та недалекозорі сусіди святкували перемогу ранувато, бо не знали, що Стратіон не з того десятка, який легко здається. Він записав півнячий лемент на магнітну плівку і щоранку «транслював» концерт через динамік. А сам лежав на дивані - і тоді щасливішої од нього людини не було ні на одному материку нашої планети.

Худий, виснажений, з забинтованою рукою, сидить Комашка в скверику й розповідає:

- Карпатські гори - це вам не наші горбочки за містом, там такі висоти, що як глянеш - одна гора аж під хмари сягає, друга ще вище. Щоб не збрехати, Говерла кілометрів зо три з гаком заввишки...

- Географія свідчить - дві тисячі п'ятнадцять метрів над рівнем моря, - поправляє Комашку дідусь, котрий сидить на лавочці поруч.

- Де Крим, де Рим, а де попова груша! - приндиться Стратіон. - Одна справа рівень моря, друга - подивитися на неї там.

- Там вона ще нижча, - взявся доводити дідусь, але на нього зацитькали.

- А візьміть ви камінь - там камінь твердіший од нашого, факт! Вийшло таке: як приїхав я туди, то найбільше вподобав екскурсії. Раз повезли нас аж на Закарпаття, у старовинний замок. Величезна така кам'яниця - не знаю, якому дідькові стрельнуло в голову стільки цегли на неї вгатити! Так ото якраз у цьому замку й трапилося таке, чого я ніколи собі не можу простити. Ледь встигли переступити поріг замку, як наша братва кинулась по залах: той на стіні своє ім'я видряпує, інший шмат штукатурки одколупує на сувенір, третій зі стіни мозаїку здирає. Стою я, дивлюся, і горло жаль стискає: ну що було прихопити бодай паршивенького цвяха. В одного типа я мало не на колінах ножа просив - не дав. Так я тоді і поїхав додому з ні з чим. А- як хотілося залишити про себе згадку: хай би знали, що Стратіон Лукич по світу білому роз'їжджає, до культури, можна сказати, горнеться. Ось тоді-то я зробив для себе серйозний висновок і вже наступного разу придбав у магазині зубило, сокиру та молоток... З цим інструментом уже не розлучався в жодній екскурсії. І як то кажуть, на висоті. Поки наші екскурсанти іконостас роздивлялися, я встиг під бородою Миколи-чудо-творця своє прізвище вирізьбити.

- Зі всього видно, ви активно відпочивали, - мовив хтось глумливо.

- Го-го, у мене бували і ще вищі злети! У горах, скажімо, я не такий номер одколов. Бачу - на височенній крутій скелі крейдою написано: «Тут побував Зюзик Тютька зі Львова!» Ну й дурисвіт ти, Зюзику, - спершу подумав собі. - Піде дощ - і з твоїх «мемуарів» біла юшка потече! А потім стало брати і мене за живе. Якийсь там Зюзик на видному місці, а ти, Стратіоне, - в тінії Не місце на скелі якомусь Зюзику! - поклявся я собі. Придбав альпіністське причандалля, запасся харчами і за роботу взявся. Риск великий - один необережний порух - і ніхто кісточок не позбирає. Тижнів зо два довбав гранітну породу - он ще й досі мозолі не зійшли. А вийшло так, як і задумав. Замість Зюзикового напису тепер навічно викарбуваний у граніті мій: «Од Стратіона Лукича Комашки привіт прийдешнім поколінням!» Були наміри ще й лев'ячу голову внизу додовбати, та путівка закінчилася.