Павло Добрянський - Лукаві замашки

- Хто ж, як не мій Микола, - сідає поруч Василина.

- Що ж він сказав?

- А що мав казати - повідомив, що прийде пізно, бо зайшов до тебе, і ви... разом з ним готуєтеся до завтрашнього полювання на лисиць.

Андрій отетеріло дивився на Василину, а вона спокійно наливала йому чарку.

Роман Юхимович Конопля ішов на рибалку, як на ешафот. Сам винен. Хіба його хтось тягнув за язика вихвалятися перед директором своїми рибальськими успіхами? Добре, хоч товариш попередив:

- Хай тебе Всевишній боронить при Дмитру Кузьмичу першим рибину впіймати - такого він нікому не прощає. Торік плановик упіймав коропа, а директор, як на гріх, жодного. Так він про це через півроку згадав - і пішов той за власним бажанням.

Ранок ще десь там заплутався в очереті, а вони вже сиділи на березі.

- Тьфу, паршива, будь щаслива! - попльовує на принаду Дмитро Кузьмич.

Конопля мовчить і, злодійкувато глипаючи у бік директора, закидає вудочку, на гачку якої жодної принади.

Обидва замовкають, вп'явши погляди в поплавки. У директора погляд владний, а безвольне обличчя бухгалтера Коноплі сковане якимось внутрішнім переляком.

Із-за густого очерету на протилежному березі вигулькнуло і бризнуло гамою кольорів сонце. Покупавши золоті промені в озері, величаво попливло за звичним маршрутом по небесному океану.

- Щось не клює, - невдоволено сопе Дмитро Кузьмич.

- Ранувато ще. Риба у вихідний любить довше поспати, - пробує сили в дотепі Конопля, і враз його обличчя перекошується від жаху - поплавок зник під водою. Він, ніби ненароком, бовтнув ногою у воду.

- Романе Юхимовичу, - хмуриться директор, - так усю рибу перепудите.

- Я випадково. Тут слизько - нога сковзнула... «Пронесло-таки», - радісно подумав Конопля, побачивши, що поплавок знову з'явився з води. Але його доля, видно, жартів не любила: поплавок удруге щось потягло донизу.

- Клює, клює! - процідив директор таким тоном, що бухгалтерові здалося, ніби до його п'ят приклали по шматку льоду.

Конопля недбало потяг за вудлище в надії, що капосна рибина відчепиться. Та де там - над водою теліпалася велетенська риба.

- А це що за напасть? - Роман Юхимович витер холодний піт з чола і відпустив рибу на глибину. Тоді різко, що було сили, сіпнув вудлищем. У дев'яносто дев'яти і дев'яти десятих відсотків таких випадків або обривалася жилка, або ламався гачок чи тріскала риб'яча губа. А тут, описавши в повітрі дугу, великий окунище гепнувся біля директорських ніг.

- Вітаю вас, Романе Юхимовичу, - зиркнув той на рибину. - Для початку непогано. А в мене щось не клює - піду спробую щастя на тамтім березі.

«Кінець!»- опустилися руки в Коноплі. Він присів навпочіпки над окунем, який відчайдушне молотив хвостом по траві, і заговорив: - Бодай тебе маленьким була щука схрумкала! Виріс на моє нещастя. Чи тобі баньки засліпило? Таж на моєму гачку поживи не було, а в Дмитра Кузьмича така кулеша, що й самому не гріх поїсти! Я ж цілісіньку ніч з нею возився, аби лиш тобі, йолопові, догодити. Ет, що з тобою говорити!.. - Конопля сумно дивиться на протилежний берег, зітхає, вкидає окуня у торбину й похнюплено бреде стежиною до села. На другий день в установі новина:

- Чули, Коноплю з серцевим припадком до лікарні забрали.

- А я гадав, чого він себе так дивно вчора на рибалці поводив, - похитав головою директор. - Треба виділити матеріальну допомогу.

Засніженим лісом скрадалися троє. Гладкий попереду, що сопе, мов ковальський міх, - Федір Криничка. Поруч зігнувся, як знак запитання, Тиміш Очіпок. Трохи далі дріботить невисокий чоловічок Семен Курочка, йдуть навшпиньки, боязко озираючись по боках

- Бач, як вибрикували, - пригинається до землі Очіпок і ніби принюхується до слідів на снігу. - Не інакше, як свині нарили.

- Шукали жолудів, - зверхньо дивиться Криничка. - Звірини тут аж кишить! Так що, хлопчики, свіжина буде.

- Не згадуй, Федоре, - комічно морщить носа Очіпок, - бо мені вже смажена печінка пахне.

- Дивися, аби тобі смаленим не запахло, як на дика напорешся! - пирскає сміхом Курочка.

- Що в мене ніг немає - Федору гірше з таким животом швидкість розвинути.

- Не рівняй усіх по собі, - набурмосився Криничка. - Буду я од якогось паршивого дика втікати... Он минулого разу такого кабанюру бачив, що вам і не присниться. Йду понад яром, аж дивлюся - сліди, та не такі, як оці, - чобіт влазив там, де кабан ступив.

- Певно, кабан сорок сьомий розмір взуття носив, - насмішкувато дивиться Курочка на Федорові чоботи.