Українська народна сатира і гумор

— Геть, стара відьмо, звідси!..

Так бабуся і не подякувала та скорій од його.

З'їхались на заїжджий двір два станові, і обидва були в одставці. Слово за слово, і добалакались до того, як вони були становими в одному стані, один раніше, а другий після. От один і каже:

— Як був я становим, то кращого людям і не хотілось: всі мене любили й поважали, то було й за що: я ні одного чоловіка й словом не обідив.

А другий вислухав та й говорить:

- Отже, мені жалілись на вас і раділи, що я заступив на ваше місце: «Зразу, — кажуть, — полегкість стала».

— Та то вам збрехав якийсь ворог, неправда, я вже себе добре знаю, — почав знов казати перший.

На цю розмову трапився чоловік з того ж таки самого стану. Побачили його одставні станові та й питають:

— А скажи нам, дядьку, котрий з нас був кращий становий! Ти ж нас знаєш обох!

Зняв чоловік шапку, вклонився та й каже:

— Авжеж знаю, кому ж вас знати, як не мені... та... — та... — і став чоловік.

— Та ти кажи сміло, котрий з нас був кращий, не сумлівайся! — промовили станові.

— Та я не сумліваюсь, — каже чоловік. — Я думаю, як би вам по правді сказати. Хіба так. — Та й почав: — Були, — каже, — в мене віз і сани, і стояли вони в повітці, в тій, де стояла й моя кобила. Стояли, стояли та й давай сперечатися. Віз каже: «Я був легший кобилі». А сани кажуть: «Ми були легші». Спорили, спорили та тоді до кобили:

«Скажи, будь ласка, що тобі легше возити: чи віз, чи сани?»

А стара кобила покрутила головою, подумала та й каже:

— І ти погань, і ти погань! — Бувайте здорові, панове, піду, бо мене кум дожидає!

Та й пішов з двору.

Раз обрали собі люди старшину. От і запишався новий старшина; зробився такий пановитий, що й підступити до нього страшно. Сидить якось новий старшина на рундуці і бачить, що хтось їде селом. Гукнув старшина на свою небожа:

— Біжи мерщій та спитайся, що воно за птиця така їде через моє село!

Кинувся хлопець миттю доганяти; біжить та гука на проїжджого, щоб підождав Став Підбіга хлопчик.

— Чого тобі треба? — пита проїжджий.

— Та наш новий пан старшина звелів спитати, що ви за птиця така тут їдете?

— Скажи своєму новому старшині, — озвавсь проїжджий. — що і ти дурень і старшина дурень!

Вернувся хлопець. Старшина питає:

— А що?

— Та то якийсь знайомий!

— Як!

— Так, так: і вас знає, і мене знає!

— Як же він знає?

— Та казав, що й ви дурень і я дурень.

Іде один подорожній чоловік через село та й питає стрічного:

— А скажіть-но, чоловіче добрий, як мені тут через річку перебратись?

А той йому:

— Я вам зовсім не добрий чоловік, а старшина здєшній.

Селянин запитує старшину:

— Гей, пане начальнику, а як почуває себе наш писар?

Старшина:

— Та іду довідатися, бо одні кажуть що вмер, а другі що живе, але я ні одним, ні другим не вірю.

Стоять двоє хлоп'ят під хатою сільського старшини і один з них кричить:

— Дядьку Микито! Дядьку Микито!

— А що там таке? - поважно питає огрядний старшина, виходячи на Ганок.

— Та ось Грицько Степанишин не вірить, що у вас ніс червоний від горілки, то нехай подивиться.

Це було до революції. В одного селянина покрали вівці. Довідався він, хто злодій, та й подав у суд.

Почали судить, та злодії підкупили суд, і нічого селянину не присудили. От він подає знову у суд — знов не присудили, подає втретє...

Визвали його на суд і роблять допит. Направо від селянина сидить старший захисник, проти нього — суддя, а зліва — рябий прокурор.

- Расскажите, дед, как у вас украли овец? — питає суддя.

- Та як же, — говорить він, — отак справа (показує на захисника) стоїть старий млин, прямо (показує в бік, де сидить суддя) — кошара, а зліва (показує на прокурора) — прив'язаний старий рябий собака. От чую я вночі, а млин меле та й меле, меле та й меле, а толку немає; а баран у кошарі (показує в бік судді) «бе та й бе», а рябий собака (показує у бік прокурора) усе «гав та й гав», «гав та й гав», а вівці так і покрадено!

Суддя: — Що ви можете ще додати для свого виправдання?

Селянин: — Нічого, пане суддя, бо останнього карбованця віддав писарю.

Заспорили колись двоє панів про те, який письменник краще пише.

— По-моєму, - каже один, — найкраще описує Толстой Він як опише кожну рослину, кожну травинку — як живу.