Українська народна сатира і гумор

— Ваше высокородие, — до начальника, — этот негодяй назвал нашего царя дураком!

— Я ж не на нашого царя сказав, — каже Іван, — а на турецького!

- Он врет, ваше высокородие! Он на нашего царя сказав, потому что дурнее царя, как наш, нету!

Одного разу приходить Іван Миколайович, інженер заводу, з візитом до губернаторші, його там добре приймали, угощали. Прийшов і поцілував у неї ручку, а вона як крикне:

- Іван Миколайович, що у вас з руками, що вони так погано пахнуть! Це щось страшне!

А він, радий, що може про це розказати, відповів:

— Рівно півтора місяці тому сам імператор всеросійський, цар польський, великий князь фінляндський пожав цю негідну руку! Можу я її мити?

Був у одного дядька одним-однісінький лисий бик. Побачив якось того бика піп та й захотів його виманити собі.

— Знаєш що, дядьку, — каже він до господаря, — віддай мені його, я його виучу, в люди виведу, а то в тебе він так і пропаде, годувати ж нічим!

Дядько й віддав. От через деякий час пішов він до попа та й питає:

— Ну, як мій лисий, вивчився?

А піп, щоб відбрехатись, бо він собі бика забрав, і каже:

— Еге, давно вивчив, уже аж у губернії служить твій лисий бик!

Дядько взяв торбину і пішов аж у губернію, а як запитав там, де знайти йому бика, так його й направили до губернатора, бо його прізвище було Бик.

От добився він до губернатора, заходить до нього в кабінет, подивився на нього, а він лисий і дуже схожий на його бика. Підійшов до губернатора і, ласкаючи по потилиці, каже:

— То ти, бицю, од моєї корови? Ти глянь, і лисий такий же, як і був!

А губернатор як схопиться та за палицю і давай його бити. А дядько і говорить:

— Бик биком як був, так і є, йому б усе битись!

Ото їхав я раз із роботи, із тієї ж таки Таврії, але вже перегодя кілька років, та ото дожидаюсь поїзда на станції. А станція маленька... Набилось нашого брата заробітчанина, як мурашок. Коли тут тобі урядник: «Виходи из вокзала!» — «Та чого?» — «Грязь делаете!» Ну, нічого не поробиш — виходим.

Але була там одна жінка, теж заробітчанка, з дитям малим. А тут надворі холод, грязь - осінь пізня. Просим урядника: «Ваше благородіє, залиште цю жінку в помешканні, вона ж з дитям, хай гріється». Ні, ніяк не хоче. «Ніззя, — говорить, — мало вас тут, каже, босяка всякого вештається».

Жінка в плач, дитя в плач — холодно їм, та до дверей, зайти хотять, а він, ірод проклятий, її кулаком в живіт... Ах, ти ж мати моя рідна, прямо, знаєте, мене тричі перекроїло, аж серце возгорілося!

Воно ж таке бідне, нещасне, бездомне, по чужих краях, по заробітках з малим дитям тиняється, тут би їй прямо останній пінжак оддав, а ти ж її, іскаріот такий, ще товчеш своїм кулачищем! Ну, ні-і-і, цього я вже тобі не прощу! Цього вже тобі Санько Гайдамака не подарує! Хай мене на каторгу гонять, но я вже тобі покажу!..

Та й ото як підійшов уже поїзд, то всі сіли, а я хлопцям оддав свої пожитки, пождав, поки поїзд тронувсь, та й біжу за поїздом, а урядник стоїть во-фрунт струнко, поїзд, значить, проводжає, козиряє, голову задрав, а я як не підбіжу, та як не дам йому, так, знаєте, по-косарськи, по його нечистій морді, так він так і перекинувсь, бо сила, знаєте, у мене була не злецька. «Це тобі, кажу, за бідну жінку і її дитя, псяюхо», та й на поїзд — плиг! Ех, він тут — а лежить в грязюці — за кобуру та ліворверт, за свисток, та до того, що флажком махає, а той хита говолою, що, мовляв, ніззя поїзд спинити, — хтозна, чи справді ніззя, чи, може, він правдивий чоловік був.

Ну, мої хлопці в вагоні у регіт. Аж тут, дивлюсь, кондуктор іде та так пильно на мене дивиться. Ну, думаю, пропав ти, Санько. Аж він підходить та:

- Молодець, - говорить, - так, - говорить, — їм, паразитам, і нужно. Я сам, брат, пітерський, так ми їх у себе давно вже так лупим!

— Правильно, — говорю вже я, — господін кондуктор: — так їм іродам і треба!

А він мені:

— Не говори «господін», ми все,—говорить,—товариші, скоро, — говорить, — вся Росія буде так говорити!

Пішла баба у Київ на прощу богу молитися, але не знала, де саме монастир. От стріла вона студента та й кланяється йому і просить:

— Господин студент, покажіть, де тут монастир?

А студент подививсь на поліцая, який стояв тут неподалечку, та й каже бабі:

— Бабуся, ви спитайте отого барбоса!

Бабуся подякувала студенту й пішла до поліцая та й питає:

— Скажи, барбосе, де тут монастир?

А поліцай як закричить на бабу: