Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Минуло ще п'ять років. Повернувшись з роботи. Шипак сказав:

— Знаєш, у нашій конторі скорочення штатів гряде. Директор зібрав усіх і розповів. Попросив завідувачів підготувати пропозиції, тільки спокійно, каже, без метушні та емоцій. Не встиг закінчити, як цей піжон Квасольняк уже слова просить. «Щодо нашого відділу,— піниться,— то двох думок бути не може! У нас,— аж захлинається,— один кандидат на скорочення — Шипак! ми,— хрипить,— будем твердо наполягати, щоб скоротили саме його!» Я спершу трохи розхвилювався, а потім заспокоївся. Гримнув стільцем і прямо йому перед очі виклав: ось, кажу, товариш директор спеціально наголосив, що емоції в такій відповідальній справі можуть лише зашкодити, а ви керуєтесь тільки ними. Усім, продовжую, добре відомо, що Квасольняк упродовж багатьох років усіляко цькує мене і переслідує. І не тому, що я йому не подобаюсь, а тому, що я завжди критикую його, викриваю хиби в його роботі. Отже, кажу, випад Квасольняка проти мене не можна розцінювати інакше, як спробу розправитися за критику. Та я в народний контроль піду, хай знають, які порядочки процвітають у нашій конторі. На тому й кінчилося. Директор тут же заборонив цьому мерзотникові Квасольняку навіть мріяти про моє скорочення. Так що ми з ним іще попрацюємо, іще поспілкуємось,— зловтішно закінчив Шипак.

— Правильно зробив, що не змовчав,— сказала дружина, лежачи на тахті й читаючи «Сестру Керрі».— З цими хамами нічого панькатися, а то зі світу зведуть. А в нас сьогодні сенсація була. Моя шефиня знайшла на вулиці гаманець, а в ньому повно грошей. Щось карбованців із триста — можеш собі уявити, як цій відьмі пощастило? І що ж, ти думаєш, вона з ними зробила? Віднесла в міліцію, кретинка! Не інакше, хоче, щоб про неї в газеті написали. Бо чого б то нормальній людині просто так — ні сіло ні впало — з грішми розгетькатися! Неодмінно заповзялася прославитися!

— До речі, про міліцію,— сказав Шипак.— Що це за повістка в кас у поштовій скриньці лежала?

— А-а, то нас, либонь, у дитячу кімнату викликають,— сказала дружина.— Мені зі школи дзвонили. Щось там Ігорьок набешкетував. Але я гадаю, на біса та дитяча кімната нам потрібна?

— Авжеж,— сказав Шипак.— Не вистачало ще по міліціях тинятися. Нехай самі розбираються, в них служба така.

До кімнати зайшов п'ятнадцятирічний Ігорьок.

— Діду,— сказав він до Шипака,— у мене серйозні неприємності, може, порадиш, як бути?

— Потім, потім,— сказав Шипак,— дай хоч трохи віддихатися після роботи. На ось троячку, піди поки що в кіно...

Минуло ще п'ять років. Повернувшись увечері додому, Шипак сказав:

— Чула новину? Загнувся Квасольнячок, дуба врізав, сердешний. Як кажуть, згорів на роботі, лебедик. Добився-таки свого, допрацювався. Я казав йому, що довго не протягне, так не звертав уваги, ще й вовком дивився. Мені доручили зранку вінки замовити. Я б йому інше замовив, але незручно. Бог з ним, зроблю, щоб ніхто не дорікав.

— І на кладовище поїдеш?— запитала дружина, перегортаючи на тахті чергову сторінку «Сестри Керрі».

— Що я, дурисвіт?— обурився Шипак.— Чорта лисого я їм поїду. Скажу, ніби смерть Квасольняка так уразила мене, що зовсім захворів. Можемо, якщо вирвешся трохи раніше, у Гідропарк поїхати, шашличками поласувати.

— А чому б ні,— сказала дружина.— Поїдемо.

Шефиня на пенсію збирається, то мені тепер начхати на неї, У двері подзвонили.

Шипак відчинив.

На порозі стояв неголений тип у засмальцьованому піджаку й картузі з напіводірваним козирком.

— Шипак?— сказав він.

— Шипак,— підтвердив Шипак.

— Я від Графа,— сказав тип.

— Від якого графа?— здивувався Шипак.

— То ти не в курсі?— сказав тип.— Від Ігоря вашого.

— А-а,— сказав Шипак.— Ну, як він там?

— Ще рік санаторію,— сказав тип.— Ми разом сиділи, я от звільнився, так він просив, щоб ви дали мені двісті карбованців. На сотню вдягнуся, а сотню йому переправлю.

— Як переправите?— поцікавився Шипак.

— Знаємо, як,— сказав тип.— Ну, даєш?

— Зараз, зараз, почекайте трохи,— Шипак обережно причинив двері й пішов до дружини.

— Хто це?— запитала вона.

— Від Графа... тьху, тобто від Ігорка, двісті карбованців вимагає.

— Бідний Ігорьок,— зітхнула дружина.— Довели хлопчика у тій школі. А ще кажуть, суспільство виховує дітей. Дуже вони йому потрібні, тому суспільству!

— То як бути?— сказав Шипак.— Там чекають. Дамо?

— Як же не дати,— сказала дружина.— Дамо, звичайно. Рідна кров усе ж таки...