Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Дорогий друже Петю!

Ти, мабуть, чув, що мене пришельці з космосу забрали на свою «тарілку» й вивезли з собою. Дякуй жінці, бо якби вона тоді не потягла тебе із скверика додому, був би й ти тут. Я, як завжди, напівлежав на лавочці, нікого не чіпав, та раптом хтось почав мене торсати, ляскати по обличчю — я розплющив очі і побачив біля себе якихось фантастичних істот. Трохи віддалік стояла «тарілка», вже заведена. Я хотів був щось сказати, як вони підхопили мене за руки-ноги й понесли, потім прикрили обличчя ганчіркою — і я ніби провалився. Пам'ятаю тільки, щось шпигонуло в носа — таке, як нашатир.

Коли отямився, нічого не міг зрозуміти. Спитав: «Де я?» Кажуть (по-нашому): «На іншій планеті». І справді: тут багато такого, що зовсім не схоже на наше земне життя. Планета ця невелика, вся обгороджена високим муром. Її мешканці ходять у всьому білому, а мене одягли в смугастий халат — мабуть, щоб легше було відрізняти од своїх. Виходити за мур не можна, бо там уже відкритий космос — так пояснив один з їхніх. Що характерно: нема жодного магазину чи кіоска. Хоч куди поткнешся, скрізь написано «Кабінет»— пам'ятаєш, ми пили вино з такою назвою, Микола-аристократ з другого під'їзду припер.

І ще мене вразила гостинність тутешніх жителів. Коли я оговтався, завели мене до одного з таких кабінетів. Тут я, Петю, пошкодував, що тебе не було поруч. Уявляєш: довжелезний стіл, метрів зо три, і весь заставлений пляшками, причому нашими, земними — і «Пшенична», і «Екстра», і «Чернігівська», і «Сибірська», і «Житомирська», і навіть «Горілка з перцем» (я подумав: оце через те у нас її тепер не знайдеш — усю сюди вивозять). Тут же огірочки малосольні і — не повіриш!— банка розсолу. Ну, я розхвилювався, хотів був полізти в кишені, а їх же в халаті чортма. Та вони чемно так, лагідно кажуть, причому знову по-нашому: «Не турбуйтеся, у нас безкоштовно, пийте, скільки душа прийме». От, думаю, живуть! Я два фужери одним духом ковтнув,— спочатку «Пшеничної», а потім — з перцем. І питаю: «А шмурдяка у вас часом нема?» Що тут скоїлося! Вони оточили мене, всі з блокнотиками — просять: «Поясніть, будь ласка, що це таке». Е-е, думаю, хоч і подейкують, що ви навіть вищі за розвитком од нас, але теж не все знаєте.

Я їм розтлумачив: шмурдяк — це загальна назва всіх дешевих вин на Землі: «Білого міцного», «Плодоягідного», «Лиманського» тощо. Вони аж язиками прицмокували — сподобалося, видать. І відтоді мене інакше й не кличуть: «Федір Шмурдяк, у кабінет такий-то».

Але, дорогий Петю, не пішло мені тоді це питво. Як почало нудити — душу вивертало кілька днів. І досі гикаю. Це, пояснили, у мене організм важко пристосовується до нових умов — у них тут зовсім інша атмосфера.

І ще одним спостереженням хочу поділитися з тобою. Про нас у конторі що казали? І відсталі ми, і сякі-такі. А тут, коли обстежили мене, одностайно заявили: прогресуючий. Не такі ми вже погані, як там, на Землі, про нас думають!

На цьому буду кінчати. Скучив за тобою, друже, і навіть за жінкою. Все ж таки вдома краще. Люби, Петю, нашу Землю й не тиняйся по скверах, коли гудеш, як телеграфний стовп. Твій друг Федір Шмурдяк.

Р. 3. Оце тільки-но дізнався, як називається ця планета: Глеваха [Глеваха — селище під Києвом, де міститься лікарня для алкоголіків]. Щось ніби знайоме, а згадати не можу.

В Івана Петровича видався божевільний день. Такий, що ворогові своєму не побажаєш! День, коли не лише ті, що купують, а й ті, що продають, воліли б опинитися на безлюдному острові або й на іншій планеті, заселеній істотами, що не потребують парфумів.

До цього чорного дня календаря — Восьмого березня — Іван Петрович мав найбезпосередніший стосунок: він був директором одного з найбільших у місті універсальних магазинів.

П'ючи каву, Іван Петрович розмірковував над гіркою своєю долею. «Отак крутишся з ранку до ночі, себе не бережеш, а нервові клітини не відновлюються... Робота, звичайно, почесна й відповідальна, а от душі ніякого виходу немає...» Тут він трохи грішив проти істини, бо душа його вихід мала, і неабиякий. У вільні від промтоварів хвилини Іван Петрович писав вірші. Сталося це з ним не так давно. Всупереч загальноприйнятій думці про поголовну поетичну сверблячку в молодих, його на це діло потягло під старість. Ніби компенсуючи тяжку повоєнну юність, коли Іван мріяв про льотне училище, а потім сподобався сусідці-буфетниці, яка затягла його в ЗАГС і вивела в люди своєю дорогою в житті, директор вдарився у таку любовну лірику, що не снилася й акселератам. Ще дивніше було те, що лірика не призначалася якійсь конкретній особі — ані його лайливій дружині, з якою вже відгуляв срібне весілля і виростив двох дітей, ані якійсь прекрасній незнайомці. Вона існувала окремо, сама по собі, як жага чогось незвіданого, недозволеного, втраченого, але од того ще більш жаданого. Спершу це були окремі строфи, стислі згустки директорових емоцій, потім уже цілі вірші, що вилилися у поему, яка називалася коротко й виразно: «Утопилася».