Олег Черногуз - Веселий ярмарок

— Не звертай уваги,— сказала дружина. Вона лежала на тахті, укрившись пледом, і читала «Сестру Керрі», яку взяла у бібліотеці, ще коли навчалась у школі, але так ще й не дочитала.— Не звертай ні на кого уваги. Усі люди злі й заздрісні. Їм не подобається, що в тебе хороша квартира, дача, машина. Вони б нас живцем з'їли, якби могли. Хто ж їм винен, що крутиться не вміють? От і чіпляються. У мене теж, до речі, сьогодні баталія була. Вранці Лялька принесла набір імпортних трусиків. Ну, я й вийшла з нею в коридор прицінитися. Коли двері — грюк. Дивимось, а це наша шефиня сухозада. Як накинулась, як розкрила рота — просто жах. «Знову з ганчірками? Знову нічого не робите? Я таки з вами розберуся!» А я спокійно так посміхнулася й кажу: «Ви спочатку зі своїм коханим чоловічком розберіться, чим він у робочий час займається, а тоді вже до нас лізьте». Ну, вона й заткнулася.

— А що, він з кимось крутить?— запитав Шипак.

— Куди йому!— зневажливо кинула дружина.— Інфарктник, слава богу. Але хай вона помучиться, хай собі нерви попсує. Менше за нами стежитиме.

Шипак увімкнув телевізора. Диктор читав повідомлення статистичного управління. Шипак сплюнув.

— Знову цифри! Знову на душу населення! От я — душа населення чи не душа?! Якщо душа, то прошу викласти мені сюди все, що належить: і цеглу, і шифер, і залізо, і труби. А я вже якось дам їм раду. Мені абстракції не потрібні. Мені витягни і поклади. Щоб усе по справедливості.

— Між іншим, про труби,— сказала дружина.— В садку на Ігорка скаржились. Їм завезли труби для оранжереї, а Ігорьок — вихователька сьогодні розповіла — знайшов десь якусь залізяку і геть усі погнув.

— Випишуть іще!— махнув рукою Шипак.— Не вміють дітей виховувати, то так їм і треба. Надалі розумнішими будуть.

З іншої кімнати вийшов п'ятирічний Ігорьок із книжкою в руках.

— Па,— сказав він.— Почитай мені. Завтра в садку цю книжку переказувати будемо.

— Не бачиш хіба — ми з мамою відпочиваємо,— сказав Шипак.— Колись іншим разом почитаю. А зараз на ось тобі цукерку і йди у двір пограйся...

Минуло п'ять років. Прийшовши з роботи, Шипак сказав:

— Сьогодні у нас грандіозний скандал був. Премії розподіляли. І як тільки дійшла черга до мене, підвівся цей нещасний Квасольняк і давай мене грязюкою поливати. «Цього неробу,— сичить,— треба в шию гнати, а ви йому премію даєте! За нього відділ всю роботу тягне, а ви тут лібералізм розводите! Я у главк,— викаблучується,— писатиму, якщо ви вчинете цю несправедливість!»— «А я,— відказую,— у той же главк анонімку настрочу, що в нашій конторі кумівство при розподілі матеріальних благ процвітає. Попосмикають вас комісії, попоскладаєте пояснювальні записки— знатимете, як мене обділяти!» І знаєш — дали-таки. Злякались. Лише Квасольняк вискочив із кабінету й дверима грюкнув.

— Так з ними й треба,— сказала дружина, яка лежала на тахті, укрившись пледом, і читала «Сестру Керрі».— Головне нікому не дозволяти пальця в рот класти. В разі чого — кусати, й ніяких антимоній. А нас із Лялькою сьогодні до слідчого викликали. Приємний молодий чоловік, тільки дурні запитання ставить. «Де, коли та в кого речі купуєте і кому перепродуєте». Ми з Лялькою в сльози. «Що ви, що ви, шановний, які речі? Нічого такого не знаємо і не робимо. Одного разу, правда, зустріли на вулиці якусь тітку, вона й запропонувала нам по замшевому костюмчику. Ну, ми й узяли. А більше — боронь боже!» Послухав він, послухав — причепитися немає до чого — та й відпустив. Лялька йому перед тим свої коліна демонструвала,— ти, ж знаєш, які в неї коліна! — але той телепень — нуль уваги. Пообіцяв, що коли треба буде, то викличе.

— А мені після обіду Гунтик зателефонував,— озвався Шипак.— Непогана комерція накльовується. Одному корисному чоловікові дерево для дачі потрібне. Гунтик поклявся: якщо я це діло організую, той дачник віддячить путівками на море. Гадаю, треба зайнятися, як вважаєш?

— Навіть сумнівів бути не може,— сказала дружина.— Зроби неодмінно. Між іншим, про комерцію. Вчителька горкова в щоденнику записала, що він у класі цукерками торгує. Приносить з дому і продає по п'ятнадцять копійок за кожну.

— А що ж він — безплатно повинен їх роздавати? — сказав Шипак.— Дивна логіка у цих педагогів. А втім; хай самі про те клопочуться. Їм за виховання дітей гроші сплачують.

З іншої кімнати вийшов десятирічний Ігорьок.

— Па,— сказав він.— Допоможи куб склеїти. Мені завтра треба в школу принести.

— Господи, боже мій,— сказав Шипак.— Ніколи ти нам відпочити не даєш. Бачиш, ми з мамою втомилися на роботі. Візьми ось монету, піди морозива собі купи...