Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Як бачимо, навчилися. Молодці!

У неділю ми відзначали день народження колеги Шелепетня.

Коли я проголосив свій тост — третій від початку застолля — і, випивши вино, поставив фужер, Шелепетень, який сидів навпроти, несподівано для мене простягнув комусь через стіл тарілку з холодцем, фужер жалібно дзенькнув і розпався на друзки.

У кімнаті залягла тиша.

— Е-е... прошу пробачення...— пробелькотів я, похапцем збираючи скалки і невідомо для чого запихаючи їх до кишені піджака.— Мені так прикро, повірте... Але якби ви не підставили тарілку...

— Нічого, нічого... Буває, трапляється...— криво посміхнувся Шелепетень.— Не переживайте... Як хтось казав, справжня вихованість полягає не в тому, щоб не розлити соус на скатертину, а в тому, щоб не помітити, коли це зробить інший... От ви, Терпляк, розбили фужер, а ми й не помітили, правда ж, колего? Семене Григоровичу,— звернувся він до сусіда справа,— хіба ви помітили, як цей... Терпляк розхряпав кришталевий фужер?

— Ще й як не помітив! — бадьоро відгукнувся Семен Григорович і кинув на мене уїдливий погляд.

— А ви, Петре Демидовичу?— повернувся Шелепетень до сусіда зліва.

— І не бачив, і не чув!— з готовністю підтвердив Петро Демидович і багатозначно підморгнув Шелепетню.

— Ну, а в тебе, Бончику, я навіть і питати не буду,— запобігливо сказав Шелепетень дружині Броніславі Федорівні.— Ти якби навіть і дуже захотіла помітити, через свою природжену делікатність усе одно не змогла б, чи не так?

— Та звісно ж,— похмуро відказала господиня, люто пережовуючи буженину.— Що там помічати!.. Якихось вісім карбованців із копійками... Трощіть на здоров'я!..

Коли в понеділок я прийшов на роботу, Шелепетень вже був у кабінеті й, зібравши навколо себе співробітників, жваво промовляв:

— Що не кажіть, друзі, а вихованість — то таки велика річ. От учора був у мене в гостях Терпляк. Лапа, як у ведмедя, сили не відчуває, хрясь фужером об стіл — ну, ясно: той — на друзки!..

— Стіл?— здивувався хтось із колег.

— Та ні — фужер,— уточнив Шелепетень.— Хтось інший скандал би зчинив — фужер-бо кришталевий,— а ми наче й не помітили. Ні я, ні Семен Григорович, ні Петро Демидович, не кажу вже про дружину. А чому? Бо виховані люди...

В обідню перерву я зайшов до буфету й одразу ж почув голос Шелепетня:

— ...а фужер — кришталевий! І цей Терпляк розхекав його вщент. Так я й виду не подав, хоч, може, й варто було б сказати цьому бовдуру кілька теплих слів. Але ж — самі розумієте — вихованість не дозволяє...

Увечері, беручи в гардеробі пальто, я почув з-за вішалок:

— Звичайно, чуже розтовкти легко. Та коли б іще той фужер був із звичайного скла, а то ж — чистий кришталь! Зловживають, зловживають отакі терпляки нашою вихованістю...

Наступного дня я оббігав зранку всі комісійні магазини, запізнився на роботу аж на дві з половиною години, але знайшов фужер. Точнісінько такий же. Кришталевий. І віддав його Шелепетню.

— Та що ви, колего!— зарум'янився він.— Навіщо? Ми вже й думати забули про той фужер, а ви собі стільки клопоту завдали через таку дрібницю...

— Чого ж дрібницю? — заперечив я.— Вісім карбованців коштує...

— А хіба не вісім п'ятдесят?— запитав він.

Я дістав із кишені срібняки і поклав йому на стіл. Уже в гардеробі почув голос Шелепетня:

— Що не кажіть, а вихованість своє завжди візьме.

Оцей бовдур Терпляк, який трощить чужий кришталь, під моїм впливом починає виправлятися...

— Свиня цей Квасольняк,— сказав, прийшовши з роботи, Шипак.— Ти уявляєш — я вискочив із контори на якихось жалюгідних півтори години. З'їздив до Гунтика ца базу, він мені виніс три банки оліфи — не буду ж я по неї в магазин тьопати, гроші викладати. Повернувся, забіг у буфет, пообідав, заходжу до кабінету, а тут цей Квасольняк назустріч. «Скільки,— квакає,— можна байдики бити! Працюєте,— кричить,— у нас шість років, а віддачі практично ніякої! Ви нам,— репетує,— систематично план зриваєте! Я буду,— верещить,— доповідну директорові писати!» Ну, я йому видав. Теж мені, кажу, передовик знайшовся. Ти на себе спочатку подивись. У чому тільки душа тримається. Пика аж зелена від ударної роботи. Хочеш, щоб і я таким став? Дзуськи! Якщо ти на той світ поспішаєш, то я ще років сорок, як мінімум, маю намір пожити. Отож, галасуй не галасуй, а надриватися мене не примусиш. Права такого не маєш. Аж озирнувся — а позаду директор стоїть, слухає. «Знаєте що, Шипак,— говорить,— я вже давно до вас придивляюся. І слово честі — ви мені щось не дуже подобаєтесь. Поміркуйте над цим!» Та й пішов собі... Як це тобі лягає на душу, га? А все через того негідника Квасольняка!..