Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

«Образ Камбара привнесений у Середню Азію ісламом: він як брамник халіфа Алі згадується в хадісах. За мусульманськими переказами, Камбар, слуга Алі, відомий вірністю і любов'ю до господаря, за Хаджжаджа загинув смертю мученика. Популярність Алі сприяла і розповсюдженню культу Канбара. З ним, наприклад, пов'язано багато переказів, що пояснюють походження ритуалів деяких суфійських орденів. Дервіші ордена Бекташі носили на поясі мотузку, яку називали «камбарі» – як пам'ять про мотузку, «якою конюх Алія, Камберія, спутував улюбленого коня свого господаря». «Слід» і «могила» Камбара вшановуються у Ферганській долині.

Турки вшановують Камбара як покровителя конюхів. Киргизи й уйгури вважають Камбараата покровителем конярства. У туркменів Баба-Гамбар виступає покровителем музик і співаків (покровителем дутара, музики), що бере витоки в доісламських віруваннях туркменів.

У легендах також розповідається про те, що створити перший дутар Баба-Гамбару допоміг шайтан.

У Туркменії у сімдесяті роки минулого століття були відомі дві могили Баба-Гамбара. Одна з них біля Копетдагу, приблизно в 20 км від поселення Маниш. Вважається, що верба поруч з могилою виросла з палиці Баба-Гамбара, а інше дерево – з його дутара.

Інша могила Гамбара широко відома. Вона знаходиться в кількох кілометрах від греблі Газикли-бенд на березі ріки Мурґаб».

У міфопоетичному уявленні туркменів молодша сестра Коркута, покровителька музик, що грають на домбрі. Вона не тільки покрови-тельствує домристам і домбровій музиці, а ще дарує душу домбрі. Уявляли її в образі кульгавої жінки з головою вівці, інколи з баранячими рогами за спиною. Вона єдина відвідує Коркута в його усамітненні, коли він розстеливши килим чи шкуру верблюда (желмая) на воді плаває по Сирдар'ї. Через Койбас-ана смерть у личині гадюки чи каракурта убиває Коркута.

«У Центральній Азії, зокрема на території Туркменії, виявлено велику кількість зображень музичних інструментів на пам'ятках матеріальної культури, знайдених під час археологічних розкопок. Найвідоміші серед них: струнно-щипковий – дутар, струнно-смичковий – гіджак, духові – гарги-туйдук, діллі-туй-дук і гоша діллі-туйдук, самозвучний – гопуз. З давніх часів для туркменів головним музичним інструментом по праву вважається дутар.

У Старій Нісі – столиці колись могутньої Парфянської держави, серед знахідок виявлені знамениті ритони – сосуди зі слонової кості. На них зображені музиканти, які грають на багатьох інструментах, у тому числі і на лютні, яка має довгу шийку і маленький корпус з двома струнами: перед нами прообраз туркменського дутара, що підтверджують академіки Г. А. Пугаченкова і М. Є. Массон. У Давньому Мерві знайдені теракотові статуетки музикантів. І знову у них у руках лютні з двома струнами. Особливу цікавість представляє фігурка мандрівного бахші, що сидить на коні. Незмінний атрибут такого співця-оповідача – музичний інструмент для акомпанементу.

І знову схожість з туркменським дутаром: «трохи видовжена, овальна форма корпуса і дві струни – характерні риси щипкових інструментів». Так пише в своїх історичних нарисах дослідник музичного мистецтва Центральної Азії Т Визго. На межі І – IIIcm. нашої ери лютня широко розповсюджується в Центральній Азії. Звук з неї видобувають двома способами: щипком пальців чи плектором (медіатором). Вчений В. Бахман відзначає: «Перша глава історії лютні (до другого тисячоліття) подає нам тільки лютню з довгим грифом (зображення парфянського ритона з Ніси, розписи Топрак-Гала, теракотові статуетки Афросіаба та інші). Починаючи з другої половини другого тисячоліття зустрічаються лютні різних форм – аж до випуклої грушоподібної лютні з коротким грифом». Центральноазіатську лютню знайшли в пам'ятках культури Східного Туркестану, Китаю, Північної Індії, Ірану (зображення на срібних посудинах VII–IX ст.). Пізніше цей музичний інструмент підкорює середньовічну Європу. Зображення дутара, рубаба, гіджака, дойри та інших інструментів у мініатюрному живопису XIV–XVIcm. вказує не тільки на високий рівень самої музики, але і на важливість її ролі в народному житті. А співставлення з нині існуючими інструментами дає можливість уявити багатство темброво-акустичних, виконавсько-технічних можливостей. Існують різні версії походження самого слова «дутар». За однією – воно утворене із слів: «ду» – два і «тар» – струна. За іншою – давній інструмент спочатку називався «туттар». Це пов'язано з тим, що його корпус і гриф виготовляють з тутового дерева. Є й інша назва, зовсім не схожа на попередні. Так, в йомудському діалекті цей інструмент іменують «тамдира», а музику, що грає на ньому, – «тамдирчі». Дослідники туркменської музики вважають, що «тамдира» походить від «танбур» (схожий з дутаром давній музичний інструмент, розповсюджений у Центральній Азії). І в середньовічній туркменській поезії зустрічається слово, що позначає музичний інструмент: «Послухай, як про секретимого серця розкажуть ладами мелодій струни тамдира» (Хусаймігули Мурза). На мій погляд, слово «тамдира» означає буквально «виготовлений у вогні тамдира (глиняної печі)». Бо деку дутара спочатку сушать у тіні, а потім загартовують на вогні тамдира для того, щоб звучання інструмента задзвеніло.