Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Околиця м. Ашгабада. Ріка та аул Ашгабад

Пізніші туркменські легенди пов'язують походження ахалтекінців з «крилатими морськими» аргамаками, пійманими і прирученими пророком Сулейманом. Досі, за народними уявленнями, покровителем коней вважається Дулдулбаба (Дулдулата), який мав «крилатого коня» Дулдуля – далекого предка туркменських скакунів. Дулдул, як передають давні перекази, у тяжкі хвилини часто виручав свого господаря, перелітаючи через гори і ріки.

Предки туркменів широко розселялися в країнах Азії, Європи і Північної Африки. І всюди, куди вони приходили, місцеві народи знайомилися з прекрасним ахалтекінцем. Туркменські коні назавжди увічнені в давніх барельєфах і скульптурах Ассирії, Урарту, Єгипту, Риму, Еллади, Китаю, Монголії, Алтаю, Ірану, Індії.

Уся багатовікова історія ахалтекінців просякнута свідченнями про їхні унікальні бойові якості. До складної виучки коней входило багато що: при падінні вершника він зупинявся біля господаря і нікого до нього не підпускав, лягав біля пораненого, щоб йому було легше сісти в сідло, виносив господаря з поля бою тощо. Європейські й азійські автори вже з давнини писали про неймовірну працездатність туркменських коней. Вони і сьогодні не втратили своєї витривалості. Наприклад, у XX ст. двічі були організовані небувалі кінні перегони Аш-габад – Москва. У 1935 р. туркменські джигіти за 81 день пройшли 4300 км, а у 1988 р. за 62 дні – 3200 км… Недаремно «конем XX століття» назвали саме ахалтекінця Абсента, на якому С. Філатов у 1960 p. y Римі на Олімпійських іграх завоював звання чемпіона, у 1964 р. у Токіо – бронзову медаль, а у 1968 р. – на Олімпійських іграх в Мехіко знову став призером…

Починаючи з 1992 р., в останню неділю квітня в Туркменістані щорічно святкується День туркменського скакуна. Коні оголошені національною власністю туркменського народу.

Золотаво-буланий Янардаг, визнаний у 1999 р. на Всесвітній виставці ахалтекінських коней у Москві світовим чемпіоном породи, зображений у центрі Державного герба незалежного нейтрального Туркменістану.

Еє – буквально «господар». У міфології тюркомовних народів Поволжя, Середньої Азії, Північного Кавказу, Західного Сибіру, Алтаю та Саян еє (ее, ія, ійє, іє, ея) – назва духів, які постійно перебувають у якомусь місці. Віра в еє бере початок у міфології давніх тюрків. Уявлення про їхні функції у різних народів різні. У міфологіях казанських і західносибірських татар та башкирів еє пов язують з певними елементами природи, житлом і виводять, таким чином, особливі категорії духів: водяний (су іясе), лісовий (урман іясе), хатній (ой іясе, йорт іясе). У міфологіях інших народів еє розпалися на окремі категорії духів, за якими закріпилися певні функції, і уявляються духами-господа-рями різних місць і предметів. Приміром, хоч народи Алтаю і Саян і виокремлювали серед усіх еє господаря гір і тайги тагеезі, в їхньому уявленні еє – духи, які перебувають у будь-якому урочищі (вони виступають покровителями роду). Близькі уявлення про еє (іччі) характерні для якутів. Західносибірські татари поселяли духів-господарів у покинуті будівлі, яруги, болота. У міфології чувашів еє (ійє, ймовірно, від татарського ія, «господар») – чорт, який живе в помешканні під піччю, в лазні.

В ісламізованій міфології туркменів еє перетворилися на злих духів, джинів, які перебувають у певному визначеному місці.

Мерв. Туркменська кибитка

У туркменській міфології покровитель великої рогатої худоби.