Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Треба, щоб у Ґир-ата завжди було прохолодно.

А про себе подумав: «Чи не вдасться цією вулицею скористатися, щоб розжитися, роздобути п'ять-шість теньга на дорогу».

Пішов він до падишаха і, склавши руки на грудях, привітав його.

– Ну, каландаре, говори!

– Тасгире! Колишні конюхи прорубали в конюшні двері на вулицю. А по вулиці їздять на кобилах, Ґир-ата стривожений, б'є копитом. Зовсім перестав їсти і пити. Треба заборонити проїзд по вулиці, а то пропаде Ґир-ата, тасгире!

– Каландар! Хіба ти сам не можеш заборонити?

– Тасгире! Адже я не падишах, щоб забороняти.

– Послухай, каландаре, вважай, що конюшня – твоє царство, ти в змозі робити там усе, що потрібно. Я дозволяю. З пішого, що проходитиме вулицею – бери п'ять золотих, хто їхатиме на віслюкові – сім з половиною золотих, з вершника на коні – десять золотих, на кобилі – п'ятнадцять золотих.

– Про таку роботу, тасгире, я все життя мріяв. Гроші ці вважай у мене вже у кишені.

Повернувся Ґероґли, всівся на супу. А звідки кому знати, який дозвіл дав падишах? З'явиться бідолаха перехожий, хоче пройти стороною – Ґероґли схопить його, вдарить об землю, та ще й у живіт ногою разів п'ять-шість тицьне:

– Виймай п'ять золотих!

Поки він з пішими вовтузиться, бідолаха на коні проскочити хоче. Ґероґли до нього кидається, стягує з коня, кидає на пішого.

Так хапав він усіх – хто їхав на віслюкові, хто на кобилі. Приходили їхні родичі, платили викуп.

По всій фортеці прокотилася звістка: «Люди! Хан віддав цю вулицю під владу біснуватого каландара». І щоб жодна жива душа там не з'являлася, вирішили мешканці загородити вулицю з обох кінців.

А Ґероґли тільки цього і потрібно було: він хотів вигулювати Ґир-ата, щоб ніхто його не бачив. Починаючи з цього щасливого дня, Ґероґли сідлав Ґир-ата і виводив прогулювати його – ніч за ніччю, день за днем, сорок днів і ночей, з вечірньою і ранковою прохолодою.

Ґир-ата вбрався в тіло, звеселів, кожна жилка на ньому заграла. Не натішитися конем!

«Ех, мій Ґир-ата! Тепер ти став таким, яким був раніше. Зараз, мабуть, довезеш і до Чандибіля. Та краще заручитися дозволом падишаха», – подумав Ґероґли, накидаючи на Ґир-ата декілька попон, прив'язав до його шиї мотузку в п'ять кулачів, перекинув через плече палицю в півтора кулача, взяв до рук кінець мотузки і пішов до падишаха, покрикуючи на Ґир-ата, виставивши палицю вперед. Підійшов він до воріт палацу і закричав:

– О, мій падишахе! Чи не хочете поглянути на коня, виходьте сюди, тасгире!

Шах Бали-бек вийшов разом з сорока наближеними до воріт фортеці і сів, притулившись спиною до фортечних мурів.

– Гей, каландаре!

– Слухаю вас, тасгире!

– Чув я, що цей Ґир-ата навчений різним штукам. Чув я, що приходить він до ханських воріт, зупиняється і ввічливо киває. Хто може примусити його зробити це?

– Це може зробити той, хто знає пісні Ґероґли.

– А ти їх знаєш?

– Та знав трохи, але, вражений вашою величчю, все позабував. Якби знайшовся хтось інший, хто знає, хай би він спробував заспівати.

Звелів падишах оголосити через глашатаїв: «Хто знає пісні Ґероґли?»

Тут з'явився старий кизилбаш і закричав:

– Я знаю, о тасгире!

Старого звали Шакалі. Колись він був у полоні в Чандибілі, повернувся звідти і знав декілька пісень Ґероґли.

– Ну, зангаре, співай пісню!

– Буде виконано! – відповів курд і, сівши на Ґир-ата, заспівав пісню:

Але після пісні Ґир-ата не став танцювати.

– Злазь, Шахалі! Не стане танцювати Ґир-ата. Ану, нехай каландар сяде і примусить його танцювати.

– Та ні, тасгире. Дивіться… – заперечив курд і вдарив коня. Ґир-ата став дибки і підкинув старого на вишину піки. Старий злетів і знову впав на спину коня, міцно вчепившись у нього.