Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Взяв він великий пернач та й перебив сплячих. Всіх чотирьох убив, а тіла скинув до кам'яного колодязя, що був у старої в дворі. «Ось і колодязь пригодився!» – подумав про себе.

Зайшов Ґероґли у покої старої. Скрізь висять світильники, у чайнику гарячий зелений чай, горою навалений тютюн, набат. Над вогнем на рожні смажиться шашлик.

На ліжку старої – дев'ять перин, у головах – дев'ять подушок, біля ніг п'ять подушок; вкрита тонким покривалом, лежить вона, тонучи у перинах. Біля голови сидять дві служниці і по черзі обмахують стару шовковими хустками.

Ґероґли дивився на них, як кіт на мишей, а коли опівночі вони задрімали, Ґероґли забіг до кімнати і задушив їх, як курчат. Потім відніс трупи і скинув у колодязь.

– Скороходів було четверо, так що виходить одна на двох. Та вже якось буде… – прошепотів він.

Ґероґли повернувся у покої старої, покурив, випив чаю, з'їв шашлик. Рожен він знову засунув у вогонь – може ще знадобиться.

Підійшовши до краю ліжка, обережно підняв покривало.

– Хто це насмілився відкривати моє обличчя у такий час?

– Ну, а якщо і відкрити твоє обличчя, так що ти утнеш?

Зачувши його голос, настільки страшний для неї, стара різко підхопилася в ліжку. Бачить – поруч сидить Ґероґли…

– Сину мій, салам-алейкум! Будь гостем, давай привітаємося, як здавна заведено.

Вони міцно потисли одне одному руки… Що ж, самі знаєте, як то воно бути захопленим зненацька.

– Із такої далечіні ти прийшов, сину мій, стільки поневірянь переніс. Чи варто було так себе занапащати? Я доглядала Ґир-ата, годувала його, поїла. Саме завтра збиралася я осідлати його та привести до тебе. А ще я хотіла привести двох верблюдів і дівчат-невільниць.

Стара почала торочити без упину все, що на розум їй наверталося.

– Мовчи вже! Я сам прийшов, щоб не утруднювати стару людину.

– Сину мій! Ти кажеш «щоб не утруднювати», а погляд у тебе суворий, губи трясуться, ти зблід. Заспівай мені пісню, з неї я дізнаюся, добро чи зло ти замислив.

– Ех, стара! Невже я пішки пройшов із Чандибіля, щоб пісень тобі співати!? – заперечив Ґероґли, але поміркувавши заспівав:

Коли він доспівав, стара закрила вуха, сказала:

– Сину мій, твоя пісня неприємна мені…

– А ти міцніше закрий вуха, стара, – сказав Ґероґли і ножем відтяв їй вуха. – На вогнищі у тебе смажився кебаб. У цій фортеці немає у мене іншого дому, немає рідних, тому я його з'їв. Пробач мені мій гріх, стара. – Він простягнув їй вуха і продовжив: – Але щоб і ти не залишилася без кебаба – візьми, це м'який кебаб, їж!

Неначе бродяча собака шкірячи зуби, стара кидалася з одного боку в другий.

– Не крутися, бабо, або я вб'ю тебе!

І почала стара жувати вуха своїм беззубим ротом – щелепи аж до носа діставалися.

– Бачу, тобі ніс заважає. Я допоможу – приберу і його! – сказав Ґероґли і відрізав ніс разом з верхньою губою. – Дивись-но, і нижня губа у тебе відвисла, треба й її прибрати.

Він відрізав губу, і обличчя старої стало геть бридким, як вісь маслоробні. Схопив стару за плечі, потягнув до вогнища, пхнув її у груди, що аж впала вона. Бідна стара слізьми умивалась, стікаючи кров'ю, а побачивши, що він до неї наближається, з жахом подумала: «Що ще він хоче?» Ґероґли схопив розжарений рожен і встромив його старій у живіт. З шипінням рожен вийшов зі спини – душа старої вилетіла слідом.

Висмикнув Ґероґли рожен і перевів дух.

Але серце, розпалене гнівом, ніщо не могло заспокоїти…

Побачив він у стіні двері. Турнув їх – двері були зачинені. Ударив ногою – двері відчинилися. Тут побачив Ґероґли скарби старої – золото, срібло, гроші, золоту егретку Агаюнус, притис її до грудей, сльозами окропив. Взяв він егретку, зібрав усі коштовності, повернувся назад, покурив, а потім перекинув кальян, підштовхнув труп старої головою до вогню, щоб подумали, що вона померла, одурівши від паління.