Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Земляче, а що ти тут поробляєш?

– Немає куди мені йти, батьку, немає де голову прихилити. Хотів би я стати сином тому, у кого сина немає, замінити доньку тому, хто доньки не має.

– Ох, немає у мене сина. Будь мені сином!

– Батьку! Невже ти не бачиш? Звичайно, я твій син, – у запалі відповів Ґероґли. А коли скінчився базарний день, закинув на себе хурджин старого і пішов за ним, як син.

Старий розпитував Ґероґли про країну своєї матері, про різні краї, перевіряв, чи знає він те або інше. Ну, а Ґероґли – де тільки не побував! Він називав все правильно – де мечеті, де який міст, де кладовище, поросле тамариксом, де кам'яні колодязі…

Прийшовши до дому старого, він віддав старому всю виручку від продажу зерна.

– Так, сину мій, непоганий приробіток у тебе.

– Батьку, я можу і більше заробити, коли потреба буде.

Чим же тепер зайнявся Ґероґли?

Наступного дня пішов він один на нішапурський базар як каландар. Йшов він, думаючи, що йде прямою вулицею, але увесь час потрапляв чи то у двір, чи то в глухий кут.

Заблукавши, дивився він на небо, стояв у розгубленості. «Ні, це нікуди не годиться. Треба гарно знати вулиці, інакше нічого не вийде», – роздумував Ґероґли. Зустрів він чотирьох каландарів, яких раніше не знав. Пішли вони разом.

Випросивши трохи грошенят і якусь одежину, йшли вони після закінчення базарного дня. Ґероґли дороги не знав. Він голосно розмовляв, а від тупотіння його здригалася земля. Один каландар сказав:

– Слухай, друже, ступай тихіше, та й розмовляй впівголоса!

– А чому? – здивувався Ґероґли.

– От щоб ти знав, що йдемо ми повз стайні Ґир-ата, коня суніта Ґероґли з Чотирьохгірного Чандибіля. Якщо проходячи повз них, будеш здіймати галас, біда тобі буде від падишаха.

Про Ґир-ата якраз і хотілося послухати.

– А скільки людей його охороняє?

– Чотири конюхи.

– А ворота де?

– Ось там, бачиш?

Ледве вони порівнялися з воротами, Ґероґли сказав:

– Ой, друзі! Я хворий на тяжку хворобу. Ось-ось приступ почнеться. В інші дні це траплялося трохи пізніше.

– Слухай-но, друже, а що ти робиш, коли у тебе приступ буває?

– Взагалі під час приступу я вбиваю одного-двох чоловік. Якщо кров не проллється, хвороба не проходить. Як зараз буде, не знаю…

– Еге, приятелю, зв'язались ми з тобою видно на лихо собі. Поки приступ не почався, поділи нашу здобич по честі.

– Ну, що ж, давайте поділимо, – зголосився Ґероґли і, схрестивши ноги, всівся на краю супи: [62] Cyna – глиняне узвишшя, що його зазвичай облаштовували в саду чи у дворі для сидіння і лежання. гроші він клав собі до кишені, а одяг каландарам кидав.

– Слухай, друже, так не піде! Дай і нам грошей!

– А одягу вам не досить?

– Адже ми з ранку з тобою ходимо разом і кричимо всі однаково. Треба і гроші поділити порівну, – заперечив один каландар.

Ґероґли витріщив очі, витягнув вперед руки і стиснув кулаки.

– Дивіться, починається моя хвороба! Почалася вже…

Перелякалися каландари і заволали:

– Ми згодні, згодні!

Ґероґли розпрощався з ними.

Між тим сіло сонце, ґедзі перестали літати. Ґероґли підійшов до воріт, штовхнув їх – вони були зачинені зсередини на замок. З другого боку стайні у стіні був отвір, через який викидали гній. Ґероґли засунув руку, та і сам якось пропхався. Потрапив він до стайні і побачив Ґир-ата. Підбіг до нього, почав гладити, цілувати його в чоло.

– Ох, ти мій безцінний, ненаглядний, мій вірний товаришу в недобру днину, мій Ґир-ата, – примовляв Ґероґли. Придивившись, побачив, що конюхи не розгнуздали коня і залишили стриноженим, мабуть боячись підійти. І вода і ячмінь – все було в кам'яній стайні. Та не дотягнутись до них коню.

Ґероґли зняв вуздечку, пута, підвів Ґир-ата до води, до корму, зняв сідло і побачив, що врізалося воно йому в хребет, ребра коня перерахувати можна було, у кожному оці – з кулак багна.

Почистив коня Ґероґли, погладив, надів попону і попрямував до кімнати конюхів.

Зазирнув у двері, побачив чотирьох конюхів: сидять, неспішно ведуть бесіду, чекають коли звариться м'ясо, місяць був Рамазан. [63] Рамазан – мусульманський піст, під час якого дозволяється їсти тільки від заходу до сходу сонця. І Ґероґли став чекати.

Конюхи дістали м'ясо яхна з казана і розклали на скатертині.

– Нехай яхна трохи охолоне, та й дійде, а тим часом і наступить селалік. [64] Селалік – частування перед світанком під час Рамазану. Подрімаємо годинку, а потім і за вечерю візьмемося, – вирішили конюхи. Уляглися та й поснули.