Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Підійшли до другого дому. І тут подали їм тільки пригорщу проса-джугари у розбитій мисці. Ша-каландар схопив миску і зробив знак каландарам. Накинулися вони на цього бая і били його, допоки він не впав.

– Ну, джигіти, від цих людей мало зиску, гайда до інших, – сказав Ґероґли.

Рушили далі. А поки йшли, повсюдно вже рознісся поголос, що серед каландарів є один біснуватий. Даєш мало зерна – голову пробиває. Вийшли назустріч каландарам поважні старці, аксакали:

– О, каландари! Зупиніться, зробіть милість! Якщо зерно вам потрібне, ми дамо вам, скільки треба. Не ходіть по хатах, не лякайте малих дітей!

І понесли люди зерно – хто п'ять батманів несе, хто шість. І ось вже в ряд стоять мішки з зерном. Так, силою брати – не просити! Повернулись каландари і цілий будинок забили просом-джугарою.

Потім пішли вони до баїв-скотарів – ті повернулися з літніх пасовищ, і у них можна взяти і козеня, і ягня. Слава каландарів і сюди долетіла. Назустріч їм вже гонять худобу: кожне друге козеня із двійні каландарам дісталося, кожен козел, що для стада негодний, – теж їм; коза із зламаним рогом – їм; хворі, шолудиві і з сверблячкою – теж каландарам! Пригнали каландари додому ціле стадо.

Розмістилися вони в мейхані і почали ділити. Кожен отримав по парі кіз, а одна пара залишилась зайвою.

– Ша-каландаре, що робити з цією парою?

– Заріжемо і з'їмо.

Так і вчинили.

Потім Ша-каландар сказав:

– Гей, джигіти! Худі в цьому році кози. Будемо по черзі пасти їх. Стануть вони жирними, тоді і поїмо м'ясця у своє задоволення.

Так і пасли каландари стадо по черзі сорок днів. На сорок перший день прийшла черга Ша-каландара.

– Ша-каландаре! Ми тебе обрали вожаком і пасти череду не дамо. У твою чергу один з нас піде із стадом, – сказали каландари.

– Не годиться так. Я у своєму селі чергу поливу нікому не довіряю. У свою чергу сам буду пасти.

– Ну, якщо так, паси сам! – згодилися каландари.

Погнав він кіз поперед себе. А вони, хвости позадиравши, розбіглись у різні боки – за ці сорок днів, що їх відгодовували, вже звикли блукати посівами.

– Стій, стій! – кричить Ша-каландар, та куди там. – Ну, Ґероґли, до чого ж ти дійшов, окаянний, у пастуха кіз перетворився, – сварив він сам себе.

Пішов Ґероґли до шелюги, відрізав товсту гілку в півтора геза завдовжки і обстругав один кінець – руків'я зробив. Взявся тією палицею зганяти кіз.

– Чи не ти, коза із зламаним рогом, відводиш усіх у посіви, ти не даєш перепочинку? – примовляв він і бив кіз палицею – Чи може це ти, руде козеня? А можливо, це ти, коза із сверблячкою? – і знову лупцював кіз палицею, тусав їх ногами, валив та вбивав. Небагато кіз живими залишилось. Та і сам Ґероґли стомився.

«Погублю і решту, – вирішив він і загнав кіз у посіви. – Щоб ви, ненажери, луснули!» А двох кіз, які належали йому, схопив за вуха і потягнув у фортецю.

Ну, якщо схопити чоловіка за бороду, жінку за коси, а козу за вуха – вони стають жалюгідними і безпомічними. Кози кричали так пронизливо, що хоч з фортеці тікай.

Каландари сиділи в мейхані і раптом почули галас, двоє з них вибігли назовні. Бачать – тягне Ша-каландар за вуха двох кіз.

– А куди він подів інших кіз? – здивувався один каландар.

– Мабуть, вдало продав якому-небудь торговцю, – сказав інший.

Не могли вони дочекатись, поки він підійде, і ще здалеку закричали:

– Гей, Ша-каландаре! А де інші кози?

– Щоб ви щезли, та й кози ваші і ваша проклята країна! Що ж ви мене не попередили, не сказали нічого, коли я погнав кіз пасти?

– Про що не попередили?

– Не сказали, що у вашій країні вовки водяться. Милувався я козами, дивився як вони траву смикали, а потім перегнав їх з берега річки в піски. А там на стадо напала зграя вовків. Тільки і встиг я врятувати своїх двох кіз. Інших вовки загризли.

– Ет, виходить, що він нас зробив злидарями, голодними залишив, – поскаржився один каландар.

– А хто нам дав кіз? – заперечив інший.

Ґероґли залишив кіз біля дверей і зайшов до мейхани. Там він переповів свою розповідь. Каландари то виходили на вулицю, то заходили – радилися між собою. Один запропонував:

– А давайте заберемо у нього цих двох кіз, а йому копняка під зад! Не буде від нього нам зиску.

Інші заперечували:

– Ні, друже, так не годиться. Заведемо краще з ним бесіду і будемо шанобливо називати його «ara-бій». Будемо так називати його і скажемо: «Правда твоя, ara-бій! Гарний у тебе чай, гарний твій тютюн. Так засип чаю до чайника, поклади тютюн до кальяну». З'їмо все, що він зможе дати, а потім він і сам піде.