Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Навіщо вам знати про мій рід? Ви що оженити мене надумали?

– Еге, хлопче, та ти колючий! А чи знайомий тобі смак чаю, кальяну?

– Знайомий, звісно!

– Так дати тобі кальян?

– Давайте.

– І чаю вип'єш?

– Давайте.

– А щодо ґьонкару? [51] Гьонкар (гектар) – наркотичний засіб, що його виготовляють із сухих коробочок опійного маку.

– І ґьонкар мені до душі.

– А що ти скажеш про вино, насе?

– Та вже краще бийте, але давайте. Навіщо даремно запитувати?

Йому подали все.

– Гей, приятелю, хто грає, той видно і співати вміє. Чи не заспіваєш нам під цю музику?

– Можу.

– Тоді заграй і заспівай нам!

– Джигіти! Заспівати я вам можу, та мови вашої я не знаю. Я знаю мову туркменів, – відповів Ґероґли.

– Так пишайся своєю мовою. Туркменське слово і нам хотілось би послухати. Співай по-туркменськи, ми все зрозуміємо!

– Якщо так, то заспіваю, – зголосився Ґероґли. Взяв він до рук саз і розповів у пісні про свої поневіряння:

Закінчив пісню Ґероґли, і каландари були у захваті, засипали його похвалами.

– Ой, ой, яка пісня, як він співає про журавлів, що пролітають! Так, мабуть, немає рівних йому співців!

З пісні Ґероґли зрозуміли вони лише останнє слово «журавлі».

Каландари почали радитися:

– Так, друзі, не знайти нам ніде іншого такого джигіта-бахші, [55] Бахші – співець, казкар, оповідач. такого гарного джигіта. Нехай він залишається з нами, нікуди його не відпустимо!

– Слухай, приятелю, ти нам дуже підходиш. Залишайся з нами. Ми не відпустимо тебе, – сказали вони Ґероґли.

Було їх сорок каландарів, стало сорок один.

– Ну, приятелю, тепер скажи нам своє ім'я.

– Так назвав я своє ім'я в кінці пісні! Мене звуть Ровшен.

– Та кинь ти! Хіба це ім'я? Прізвисько своє скажи, як люди звуть тебе? Мабуть знаєш, що у відважного джигіта два імені буває.

– Прізвисько моє Ша-каландар, [56] Ша-каландар – Цар-каландар. так люди мене звуть.

– О, це ім'я так ім'я, те що треба!

Назвався Ґероґли Ша-каландаром і залишився з ними.

Чим займаються каландари?

Блукають вони по караванному базару, жебракують, канючать. Тут випросять пригорщу пшона, джугари, у бакалійника щіпку тютюну, чаю на півзаварки, у м'ясника – шматочок м'яса, завбільшки з яйце, жили, шийні хребці, у дрібних торговців – зламану голку, наперсток, декілька намистин, інший дріб'язок.

«Ну прокляті, і це весь ваш заробіток? Хочете і дітей, і родину утримувати, та ще щоб на чай гроші залишалися?» – подумав Ґероґли. Не припало це йому до душі, і врешті-решт відділився він від них, задумав свою справу. Вийшов він із фортеці через південно-західні ворота, пішов широкою дорогою і дійшов до гірського проходу. Тут сховався він у печері.

Цим шляхом ближче до сутінок люди рухалися з базару. Ґероґли їм не було видно, і він без перешкод очікував на свою здобич. Довго чекав і нарешті дочекався – з'явилось два торговця.

Відомо, які бувають торговці, коли справи їхні йдуть добре. Їдуть вони на однохожих конях у дорогому одязі, тримають прикрашені поводдя, на хурджинах сидять криво, тюбетейки шиті золотом, зсунуті набік, і горлають на все горло: «Розстебни рукава, торе-ханум!»

«Під'їжджайте ближче, прокляті, я вам покажу, я розстебну вам рукава!» – подумав Ґероґли.

Ось торговці під'їхали до проходу. Вискочив Ґероґли із печери, став, руки в боки, загородив дорогу. – Салам-алейкум, приятелі! Під'їжджайте, давайте привітаємося, – і простягнув їм руку. Нікуди було звернути купцям. Робити нічого, довелося протягувати руку. А Ґероґли схопив їх, стягнув з коней, покрутив над головою і вдарив об гірську скелю – на всі боки полетіли мозки із розтрощених голів. Купці випустили дух.