Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого, [39] Лев божий – епітет халіфа Алі. – вирішив Ґероґли і заспівав:

Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.

«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.

– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.

– Що це ти надумав, ага? [45] Ага – пан, господар. Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

Підійшов один із пастухів.

– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме… [46] Яхна, тамдирлама, ішлеме, гомме – назва страв національної кухні. А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

А пастухи за його спиною перешіптуються:

– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

Та де там – не прискакав Ґир-ат!

– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.