Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.

Підійшла стара до Агаюнус.

– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?

– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.

– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак. [33] Яшмак – кінець головної хустки, яким жінки-туркменки закривали нижню частину обличчя.

Повірила Агаюнус, випила і втратила свідомість. Подала стара піалу Ґюль-Ширін – і та втратила свідомість. Залишилась стара одна. Без остраху зняла вона з Агаюнус золоту егретку і начепила собі на голову, наділа на Ґир-ата позолочену збрую, осідлала його, сіла верхи і під'їхала до мейхани.

– Ну, Ґероґли! Лишаю тобі віслюка замість коня. Так і кажуть: «Взяв одне – віддай інше, хто не дасть, тому ганьба».

Сказавши так, припустила коня до Ніша-пура.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли та його друзів. Сонне зілля старої діяло три дні – три дні пролежав Ґероґли. На четвертий прийшов до тями, піднявся, чаю випив, кальян покурив.

– Гей, Мятере! Зцілилася голова, їдьмо на полювання, – гукнув Ґероґли.

Прибіг Мятер до стайні – немає Ґир-ата. Прибіг він назад.

– Ой, Ґероґли, Ґир-ата немає!..

– А збруя?

– І збруї немає.

Почув Ґероґли, що збруї немає, і згадав попередження Агаюнус. Занепокоївся.

– А стара на місці? Пошукай!

Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби, [34] Топби – національний жіночий плетений головний убір. різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.

– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…

Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.

– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!

– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.

– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…

– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?

– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.

– Вже і не знаю, що порадити тобі.

– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.

Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами, [35] Рікат – частина мусульманського молитовного обряду. прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.

– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.

Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:

– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!

«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»

– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.

Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала: