Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Послухали каландари пісню, і один звернувся до всіх інших:

– Чи зрозуміли ви, що він заспівав?

– Так, зрозуміли.

– І що він каже?

– Він каже: вставайте, йдіть собі.

– Ох, друзі! Його слова «вставайте, йдіть собі» – це щастя боже! Щасливим будеш, якщо йтимеш собі благополучно. А його слова «бий, Ґероґли, бий» – означає, що задумав він нас убити. Яке вже частування.

З іншого кутка вискочив один каландар. Цей був гарячий, він крикнув:

– Ти бач, пісні його слухати, ще чого! Вставай і подавай нам частування!

– Друзі, а що ви скажете, якщо ще удосвіта кожен з вас скуштує гарячого супу з маша? – запитав Ґероґли.

Суп з маша для курця опію те ж саме, що кара господня, і каландари накинулися на Ґероґли, волаючи:

– Чекай-но! Дай і мені стусонути!

– Бий його, допоки він не скаже «Хазрет кабла», – приказував старий каландар.

– Джигіти, стусоніть мене у голову разів п'ять-шість, щоб зігрілась. А то голова геть холодна, – кричав Ґероґли.

– А що? Думаєш, якщо ми не стусонемо тебе в голову, то світ перевернеться? Отримуй! – І каландари почали бити його у голову, та ще й так, щоб він писком зарився у землю.

– Ну, тепер досить! – проказав Ґероґли і скочив на ноги.

Розглянувся він на всі боки і побачив біля дверей пернач каландарів – той був підвішений за темляк. Ґероґли схопив пернач, накинув на руку темляк і одним стрибком опинився за порогом.

– Ох, проклятий! Ти бач який! Частування не приніс, та ще й перначем лякаєш.

З криком «алла» на Ґероґли накинулися двоє. Ґероґли віддубасив кожного по спині, та так, що вони розпласталися на землі. Кидалися на нього й інші, але з острахом відступали назад. Ґероґли лупцював по головах, трощив їх, як горіхи. Каландари подумали: «Навіть якщо вирватися із його лап, придушить все одно, проклятий!» Ґероґли стояв у дверях, широко розставивши ноги, і каландари стали проскакувати у нього між ногами.

– А, ось ти де! – приказував Ґероґли і, перекинувши пернач, лупцював ним через плече. Кому по лобі дістанеться, той котиться геть.

Ґероґли грався перначем, піддражнюючи каландарів:

– Що ж ви, пригощайтеся, підходьте!

Дивляться каландари – ні зверху, ні знизу немає спасіння. А на порозі Ґероґли, збуджений виглядом крові, стоїть з палаючими очима. І тисячі золотих не пошкодував би жоден каландар хоч за мишачу схованку.

«Мабуть, що досить», – подумав Ґероґли і відійшов від дверей. Вирвалися каландари на вулицю і чкурнули з фортеці у степ.

Ґероґли прикинувся, що не може їх наздогнати, біг і прикрикував навздогін:

– Ну, що ж ви – жеріть своє частування!

– Не потрібно нам твоє частування…

– Ну, прокляті! Чи для того я з такої далечині добирався сюди, щоб годувати сорок каландарів?! – з докором сказав Ґероґли і повернув назад.

Каландари розійшлися по домівках. Декілька каландарів віддали богові душу з переляку, у інших рот і ніс набубнявіли, три місяці не могли відійти.

Повернувся Ґероґли до мейхани. Випив чаю, покурюючи, роздумував:

«Важко прожити рік, живучи п'ять днів в одній місцині, п'ять днів у іншій. Треба б було знайти легковірного простака, щоб взяв до себе названим сином. Так промайне рік, прийде час і великий Господь поверне мені коня».

Покликав він до мейхани одного торговця, та й продав йому все зерно. Що виручив, поклав до кишені і пішов на базар.

Йшов Ґероґли базаром, помітив сивобородого торговця і відразу зрозумів, що це саме той, що йому потрібен.

Наблизився, став на коліна і з пошаною привітався. А старий замість відповіді тицьнув його у груди долонею.

– Чому вдарив ти мене, батьку?

– Я вдарив тебе тому, що падишах оголосив через глашатаїв: «Якщо з ким заговорить чужоземець туркменською і той прийме його до себе в дім або якщо він буде розмовляти з чужинцем, він буде страчений, а майно його віддадуть на розорення, та ще й стягнуть десять золотих». Ось тому і вдарив я тебе.

– Батьку! Я не туркмен. Я довго жив серед туркменів, я знаю їхню мову, звик до них.

– Якщо ти не туркмен, то звідки ж ти родом?

– Я родом із Беджана.

Виявилося, що мати цього старого також була родом із Беджана. І виходить, що старий йому майже родич…